**Київське кохання**
Я їду. Розумієш, більше так не можу. Ти не зі мною. Я збожеволію, коли думаю, що ти з ним… Краще зникну з твого життя.
— Куди?
— Далеко.
— Ми більше не побачимось?
— У кожного свій шлях. Прощавай.
Ярко підняв сумку й пішов, чекаючи, що Віра покличе його, побіжить слідом, скаже: «Поїду з тобою»… Але вона мовчала. Кілька кроків — і він обернувся. Вона стояла на тому ж місці, усміхаючись. Потім її очі здригнулись, і по щоках покотилися дві сльози — але він цього вже не побачив.
— Сину, може, не поїдеш?
— Мам, мене запросили у велику компанію. Із сотні претендентів обрали саме мене, мій проект! Мої будинки стоятимуть не в Житомирі чи Вінниці, а у самому Києві. Ти ще пишатимешся мною.
— А я як?
— У тебе ж дядько Олег допоможе. Він тебе не занудить.
— Ти знаєш? І давно? — Мати здивовано глянула на сина, потім опустила очі. — Сподіваюсь, не через це їдеш?
— Ні. Він тебе любить. Годі самотності — ти ж ще молода. Будь щасливою. Я дзвонитиму. Якщо довго не чутимеш мого голосу — не панікуй, значить, робота.
І не плач. Уявь собі: за п’ятдесят років на мій будинок показуватимуть пальцем й казатимуть: «Це проект Ярослава Шевченка». Гарно звучить? Не Растреллі, звичайно, але теж непогано.
Мати обняла його, посміхаючись крізь сльози.
— Пильнуй себе. Ти все, що в мене є.
Він відчув, як тремтить її крихітне тіло від стриманих ридань.
— Мамо, це ж удача — мене помітили!
***
Було сумно покидати рідне місто. Але серце рвалося до столиці. Він надіслав проект на конкурс так, з цікавості, — і коли отримав листа з новиною, що його чекають на роботу, ледве повірив.
У поїзді, вдивляючись у темряву за вікном, Яр мріяв. Ну й що, що його будинок будуть не в центрі, а на околиці? Колись і Київ був селом. Пройде час — і там виросте цілий район, започаткований його роботою.
На вокзалі його огорнув галас великого міста: сигнали машин, сміх, метушня. Ярослава переповнювали радість, схвилювання й навіть страх: а раптом помилка?
Потік людей заніс його у метро. Дві години він шукав офіс компанії. Секретарка вибачилась — директор на об’єкті.
— Приходьте завтра.
Йому обіцяли житло, але тепер доведеться ночувати на вокзалі. Тоді вона раптом додала:
— Ось адреса гуртожитку, де вас поселили.
Він ледве не поцілував дівчину від щастя. Кімната в гуртожитку — не палац, але краще, ніж лавка.
Знову блукання містом. Врешті знайшов. Кімната виявилася невеличкою, але затишною. Яр упав на ліжко, видихнув:
— Я у Києві!
Подзвонив матері, розповів, що все добре.
Потім вийшов на вулицю, уже осмислюючи себе частиною цього мурашника. Порівнюючи свій проект із величними будинками центру, він усвідомив: його сила — у нестандартності.
Захоплений, він не помітив, як смеркло. Парк спорожнів, телефон розрядиВона взяла його за руку, міцно, назавжди, і поїзд, набираючи швидкість, поніс їх у нове життя.
