16 років він мене принижував, а я мовчки терпів.
Весна принесла зміни…
Я навіть не уявляв, що щось здатне зрушити ту болоту, у якій я провів довгі 16 років. Надія давно залишила мене.
У 22 роки я одружився, вірячи, що знайшов свою єдину, з якою пройду шлях до кінця. Олена була для мене всім. Вона манила мене немов магнітом, і навіть її дивні звички здавалися мені милими.
Наприклад, її звичка взимку розкривати вікно і здирати з мене ковдру, аби розбудити на світанку. Або її «жарт» – під час гостей крутити мене на місці, ніби я модель, яку оцінюють перед покупкою.
Вона приймала рішення за мене: де працювати, куди їхати у відпустку, з якими друзями спілкуватися, а кого варто викреслити зі списку. Я дозволяв це, вважаючи, що так має бути, що це й є кохання. Я був сліпий.
Я вірив, що дитина змінить усе… Коли сімейне життя почало руйнуватись, я переконано думав, що син чи донечка врятують шлюб. Помилявся. Олена залишила мене в цій боротьбі. Їй було байдуже до моїх страхів, до моїх переживань, до того, що лікарі не давали нам шансів. Вона спокійно прийняла, що вже має дітей від першого шлюбу, а отже, у нас їх може і не бути. Для мене це була рана, а для неї – ще одна можливість принижувати мене.
Вона перетворила мене на винуватця усього:
— Ти не можеш дати мені дитину!
— Ти навіть їсти не вмієш, від твоїх страв у мене скоро виразка!
— Ти не чоловік, якщо не справишся з такою дрібницею!
Я відчував себе нікчемним. Шукав лікарів, здавав аналізи, проходив курси лікування, та все марно. Вона ламала мене, а я терпів. Згодом я здався, замкнувся, відрізався від людей, став тінню самого себе. Я вже не впізнавав того впевненого хлопця, який мріяв про сім’ю, про щастя, про дітей. Дивлячись у дзеркало, бачив жалюгідну людину, яка боїться навіть сказати слово проти.
Коли я намагався протистояти постійним приниженням, Олена сміялася в обличчя:
— Ти? Хто ти взагалі? Ти безпорадний! Ти гірший за будь‑якого бездомного!
Вона знала, що мені куди йти. Переконала всіх, що я нікчемний, слабкий, безкорисний, і я сам почав у це вірити. Говорила, що без неї я загину, що без неї не виживу. Я залишався.
У березні все перевернулося… У мене залишилася одна подруга — Сніжана. Вона давно працювала в Греції, та навесні повернулася, бо її чоловік тяжко захворів, а потім помер. Сніжана залишилася сама в будинку, її сини давно живуть за кордоном. Я почав відвідувати її після роботи, іноді ночівля була в її квартирі.
Олена спочатку не схвалювала, потім розпочала скандали, а врешті‑решт загрожувала:
— Ти не підеш туди!
— Я виштовхну тебе звідти за волосся!
— Я закрию тебе в домі!
— Я подам на розлучення!
Одного вечора Сніжана подивилася на мене і сказала:
— Хай Бог допоможе, щоб вона подала на розлучення!
Ми подивилися один на одного, і я зрозумів: ось мій шанс. Сніжана запропонувала мені залишитися у неї, коли вона знову поїде в Грецію. Якщо не треба буде платити за оренду, я зможу жити на свою зарплату в гривнях. Я погодився.
Я пішов. Я обрав себе. Відтоді живу в її квартирі. Щоранку підходжу до вікна, дивлюсь на наш старий будинок у Києві, де колись жив з Оленою, і тихо кажу:
— Доброго ранку, Степане!
Дивлюсь на своє життя і розумію: я вільний. Я більше не боюся. Я знову посміхаюся. Навчився жити. Поглядаю у бік будинку Олени і в умі мислю:
«Врятування завжди є, люба!»
Одягнув чисту сорочку, вийшов на вулицю, піднявши голову вище. Тепер мене не зламаєш.
Урок, який я виніс: коли втрачаєш все, що тримало тебе в полоні, відкриваєш дорогу до справжньої свободи і гідності.
