Кінець! Шістнадцять років він мене принижував, а я мовчки терпіти…
Навесні все змінилося…
Я і не міг уявити, що щось здатне розтрусити ту болотисту трясовину, в якій я жив вже шістнадцять довгих років.
Надія давно згасла.
Коли мені виповнилось двадцять два, я одружився. Вважав, що знайшов ту саму, єдину, з якою пройду шлях до останнього подиху. Лариса була для мене всім: її чарівність тягнула мене, немов магічна нитка. Я був сліпий від її блиску, і навіть її дивні звички видавалися мені милими.
Наприклад, її звичка взимку відкривати вікно настеж — і здирати з мене ковдру, щоб розбудити в світанок. Або її улюблена «жартівка» — при компанії змушувати мене крутитися на місці, ніби я модель, яку оцінюють перед покупкою.
Вона приймала рішення за мене.
Вибирала, де я маю працювати.
Куди ми підемо у відпустку.
З якими друзями я можу спілкуватися, а кого слід викреслити зі свого життя.
І я дозволяв їй це, бо вважав, що так і має бути, що це й є кохання. Я був сліпим. Я вірив, що дитина все змінить…
Коли наш шлюб почав руйнуватися, я щиро думав, що дитина врятує наш шлюб. Я помилявся. Лариса кинула мене в цій боротьбі. Їй було байдуже на мої страхи, на мої переживання, на те, що лікарі не давали нам шансів. Вона легко сприймала, що має дітей від першого шлюбу, і отже наші діти можуть і не бути. Для мене це була рана. Для неї — можливість принижати мене ще сильніше.
Вона робила мене винуватим у всьому.
— Ти не можеш дати мені дитину!
— Ти навіть готувати не вмієш, від твоєї їжі в мене скоро виразка!
— Ти не чоловік, якщо не справляєшся з такою дрібницею!
Я відчував себе нікчемним. Я боровся: шукав лікарів, здавав аналізи, проходив курси лікування. Але все було марно. Вона ламала мене, а я терпів. З часом я здався. Я замкнувся в собі, перестав спілкуватися, відсторонювався від усіх. Став тінню самого себе. Я більше не впізнавав того впевненого хлопця, який колись мріяв про сім’ю, про щастя, про дітей.
Дивився в дзеркало і бачив жалюгідну людину, яка боїться навіть слово протиставити. Коли я намагався сказати, що не заслуговую постійних принижень, що хочу поваги, Лариса сміялася в обличчя:
— Ти? Хто ти взагалі? Ти жалюгідний! Ти гірший за будь‑якого бездомного!
Вона знала, що мені куди йти. Вона переконала всіх навколо, що я нікчемний, слабкий, безпорадний. І я сам почав у це вірити. Вона казала, що без неї я зникну, що без неї немає шансів вижити одному. І я залишався.
Аж у березні все перевернулося…
У мене залишилася лише одна подруга — Сніжана. Вона давно працювала в Чорногорії, а навесні повернулася: її чоловік тяжко захворів, а потім помер. Сніжана залишилася сама в будинку. Її сини давно живуть за кордоном. Я почав навідатись до неї після роботи, іноді залишався ночувати.
Ларисі це спочатку не подобалося, потім вона розпочала скандали, а в кінці просто перейшла до погроз:
— Ти не підеш туди!
— Я тебе звідти за волосся вишкафлю!
— Я закрию тебе в хаті!
— Я подам на розлучення!
Одного вечора Сніжана подивилась на мене і сказала:
— Хай Бог допоможе, щоб вона подала на розлучення!
Ми подивились одне на одного, і я зрозумів: ось мій шанс. Сніжана запропонувала мені залишитися у неї, коли вона знову поїде в Чорногорію. Якщо не треба буде платити за оренду, я зможу жити на свою зарплату в гривнях. Я погодився. Я пішов. Я вибрав себе.
Відтоді живу в її квартирі. Прокидаюся вранці, підходжу до вікна, дивлюсь на наш старий будинок у Києві, в якому колись жив з Ларисою, і тихо говорю:
— Доброго ранку, Степане!
Дивлюсь на своє життя і розумію: я вільний. Я більше не боюся. Я знову посміхаюся. Я навчився жити. Повертаю погляд до будинку Лариси і мовлю в думках:
«Рятунок завжди є, люба!»
Одягнув чисту сорочку, вийшов з дому, іду вулицею, піднімаючи голову вище. Тепер мене вже не зламати.
