Іди геть, я втомилася бути запасним варіантом, сказала я й вимкнула світло в кімнаті.
Тарас застиг біля дверей, ніби не вірячи, що це серйозно. Промовчав, вдивляючись у темряву, наче шукав там продовження чи хоча б натяку на прощення.
Оленко… ти ж знаєш, не все так просто.
Іди, повторила вона вже не голосно, але з такою самою рішучістю.
Він мовчки вийшов, не вдаривши дверима, лише замок ледве клацнув, немов вибачаючись. Оленці не треба було вмикати світло, щоб знайти шлях на кухню. Вона йшла на дотик, добре памятаючи, де стоїть чайник, де та сама чашка, з якої сьогодні вже пила каву. Руки тремтіли, і вона зібрала волю в кулак, міцніше стиснувши ручку. Пальці боліли, наче від морозу.
Відчувалося, ніби вона щойно вирвала з себе щось важливе, живе те, до чого звикла, навіть якщо воно не приносило щастя.
У коридорі помяукала Мурка, її кішка. Оленка машинально покликала:
Іди сюди, пухнаста
Але Мурка не підійшла, ображено згорнувшись клубком біля дверей. Схоже, вона вже зрозуміла, що сьогодні в домі щось не так.
На кухні поширилася тиша. Чай у чашці швидко охолов. Оленка сиділа й дивилася на кахель, роздумуючи, з чого все почалося й чому так затягнулося.
А почалося, як завжди, з квітів. Приніс, посміхаючись, сказав: «Скучив». Вона теж скучала. Тоді ще вірила, що можна просто сумувати, не розбираючи, де й з ким він був напередодні.
Він приходив нечасто. Але завжди наче герой. З роботи, втомлений, затурканий, із тим самим: «Ти ж знаєш, вдома в мене непросто».
Я нічого від тебе не чекаю, Тарасе, казала вона йому колись, просто приходи, коли зможеш.
Не бреши, відповів він, сидячи на її дивані, знявши чоботи й витягнувши ноги, ти хочеш, щоб я прийшов назавжди. А я не можу.
Я знаю.
Але все одно чекала. І коли він приходив раділа. Залишала для нього бритву, купляла його улюблений сир і вино, хоч сама не пила. Він приходив, їв, спав, йшов. Іноді з поцілунком, іноді навіть без.
Одного разу він залишився на три дні. Оленка тоді вперше наважилася подумати: а раптом? Але на четвертий подзвонила його дружина. Він стримано відповів, кивнув, одягнувся. Потім вибачився.
Ти ж знаєш, вона хвора. У неї серце. Я не можу її просто кинути.
А ти й не кидаєш. Я ж нічого не прошу.
Не бреши.
Він пішов. А вона знову чекала.
Раз на місяць вони їздили в село, де в нього був бабусин дім. Там Тарас здавався зовсім іншим теплим, справжнім. Вони садили на городі редиску, він лагодив дах, а ввечері сиділи біля печі й говорили про все.
Одного разу, коли Оленка прала, до них підійшла сусідка, літня жінка з добрим обличчям.
Це ваша дружина? запитала вона в Тараса.
Він завагався. Оленка стояла поруч із тазом, викручуючи простирадло.
Ну… не зовсім, сказав він нарешті.
А, ну тоді все зрозуміло, кивнула жінка, не вдаючись у подробиці.
Оленка не пода
