**Щоденник Катерини**
Пять років тому ми з чоловіком та донечкою переїхали у пятиповерхівку на околиці Києва. Такі будинки тут звуть «хрущовками» тісні кухні, малесенькі кімнати, зливковий санвузол.
Переїзду передувала чергова сварка зі свекрухою. На сімейній нараді ми з Юрком вирішили зняти однокімнатну на краще не вистачало грошей. Але я раділа: хоч і тимчасово, але свій куток. Три з половиною роки під одним дахом з його батьками випили всю мою терплячість. Юрко ж не бачив проблеми його робота була за десять хвилин пішки, та й можна було трохи відкладати на власне житло.
Що Тетяна Сергіївна мене не переварила, я відчула відразу і не на словах, а на власній шкірі. Як я намагалася їй сподобатися! Дарувала подарунки, прибирала, вигулювала їхнього песика Барсіка, але все даремно. Вона вважала мене нікчемною дівчиною з глушини, яка приїхала до університету з містечка, де навіть трамваї не ходять.
Під час нашої першої зустрічі вона зиркнула на мене з-під окулярів і вистрілила:
Юрку, сину, ти що, хочеш мене в труну загнати? Вона тобі не пара! Одумайся!
Але Юрко був закоханий по вуха. Я перша красуня на курсі, до того ж уміла слухати. Це його й причарувало.
Незабаром у нас народилася донька Оленка. Перший рік вона часто хворіла то животик, то зубки.
Навіть здорову дитину народити не змогла! докоряла свекруха. Погано доглядаєш! Казала ж синові не одружуйся!
Я виросла без батька він помер, коли мені було сім. Мати більше не виходила заміж, щоб не травмувати нас.
Я пожертвувала особистим щастям заради вас, доньки, часто казала вона. Не можу допустити, щоб вас виховував чужак.
Коли Оленці виповнилося чотири, я влаштувалася економістом у кондитерську фірму. Жили як усі: робота дім. Інколи до нас завідували Юркові батьки, і ми їздили у відповідь.
Найбільше радістю для мене були прогулянки з донькою на дитячому майданчику. Спостерігала за сусідами: на першому поверсі жила подруга Настя, наші діти разом ліпили пісочні замки. На третьому родина алкоголіків, Людка й Валерко. Влітку вони виносили на балкон клітку з папугами, і вся вулиця прокидалася від їхніх криків. Поруч багатодітна циганська родина. Наприкінці місяця їхня мати ходила по квартирах і просила:
Дайте гривеньку на молочко дітям. Допоможіть, Бога за вас проситиму!
Я дивувалася: як можна жити без роботи й завжди бути веселими? Але вони частували Оленку солодощами, а вона дарувала їм іграшки.
На пятому подружжя викладачів, Тетяна й Максим. Вони трималися осторонь. А на четвертому самотня бабуся, яку всі звали Іванівна.
Вона щодня, незважаючи на погоду, виходила з тростиною. Ходила до магазину з рюкзачком, годувала голубів, вязала на лавці. Ніколи не скаржилась, не просила допомоги.
Якась безбарвна, думала я. Навіть у гололедицю сама йде за кефіром.
Її син приїжджав на чорному Lexus, заносив продукти й швидко йшов, витираючи сльози.
Одного разу Оленка загубила ключі. Дощ лляв як із відра, вона сиділа на сходах, готова заплакати.
Дівчинко, що ти тут робиш? почула вона.
Це була Іванівна.
Ключі загубила, а телефон розрядився
Ходімо до мене, чаю попємо.
Оленка згаяла страх, і вони пішли. Бабуся зарядила їй телефон, нагодувала кашею й пиріжками. Потім допомогла з уроками.
Ввечері я прийшла подякувати.
Дякую вам Навіть імені вашого не знаю.
Олена Іванівна. А Оленка може називати мене бабусею Леною.
Ми розговорилися. Виявилося, її чоловік помер сім років тому, син живе окремо. Вони з невісткою не мали дітей, і вона не хотіла їм заважати.
З тих пір ми з Оленкою стали їй як родина. Ходили за продуктами, оплачували комуналку. Вечорами пекли пироги, вязали.
Але невдовзі Юрко став холоднішим. Всі його «відрядження» закінчилися зізнанням:
У мене є кохана. Донька мого начальника. Іди геть.
Він вийшов, хлопнувши дверима.
Я залишилася сама з донькою та вагітністю.
А через два місяці Олена Іванівна захворіла. Діагноз рак. Я доглядала за нею: годувала, мила, робила перевязки.
Одного дня вона показала мені папку.
Це дарча на квартиру. На твоє імя.
Ні
Не заперечуй. Ти як дочка, яку я втратила. Син не потребує у нього є житло.
Через тиждень вона померла.
А ще через два місяці в мене народився син Артемко.
З пологового мене зустрічали всі сусіди: і цигани з квітами, і викладачі, які допомогли доїхати до лікарні. Навіть Валерко з Людкою були там.
Я перерахувала циганських дітей їх було четверо.
Що буде далі? Не знаю. Але вірю буде добре.
Перше враження часто бреше. Ми звикли думати, що всі навколо байдужі. Але доброта це диво,
