**Булочка із характером**
Сьогодні прокинулася до будильника. За вікном гудів трамвай, дощ ледь стукав по підвіконню. Пекарня прокидалася разом зі мною: десь скрипнула розетка, замигав зелений індикатор кавомашини, зашумів старий холодильник.
Минуло майже сім місяців з того дня, як я відчинила двері цієї колишньої занедбаної кав’ярні. Тепер це була «Пекарня із запахом мандаринів». Як же це неймовірно — коли мрія стає реальністю.
Внизу вже майстрував Микола Петрович — батько однієї з моїх перших відвідувачок, Катрусі. Він приходив раніше за всіх, розпалював печі, перевіряв тісто, експериментував із рецептами.
«Доброго ранку, шефине!» — весело кинув він, не відриваючись від роботи.
«Доброго, чарівнику. Що сьогодні?»
«Горіхові улитки з медом. І штрудель з гарбузом — для гурманів».
Я кивнула, налила собі кави і сіла біля вікна. В повітрі пахло борошном, карамеллю й дощем. Саме в такі хвилини я відчувала: усе було недаремно.
Пекарня розрослася — забрали сусідній зал. Зробили куточок для дітей, поставили полицю з книжками, принесли піаніно, яке подарувала бабуся зі сусіднього будинку. «Чоловік грав, а тепер нехай служить людям», — сказала вона, обіймаючи мене на прощання.
«Солі треба пам’ятник ставити, — жартував Микола Петрович. — Вона лікує людей не гірше за лікарів. Тільки булочками».
Але не все було так ідилійно. Одного дня до мене зайшла жінка у діловому костюмі.
«Доброго дня. Я — Кристина, адвокат. Представлюю інтереси пана Олексія… вашого колишнього чоловіка».
В горлі стало тісно.
«Чим зобов’язана?» — ледь вимовила я.
«Він подав позов. Вважає, що має право на частку у вашому бізнесі. Судове засідання — наступного місяця».
Серце закалатало. Невже він не залишить мене у спокої?
«Дякую. Все зрозуміла».
Коли вона пішла, мені хотілося кричати. Навіщо? Чому саме зараз, коли я нарешті знайшла себе?
«Він просто не може змиритися, що ти впоралася без нього, — сказала моя подруга Марічка. — Без тебе він — ніхто. Тінь».
Але нічні думки гризли. А якщо він виграє? Якщо забере частину того, що я будувала власними силами?
Увечері до пекарні зайшла маленька дівчинка.
«Можна тут посидіти?»
«Звісно. Як тебе звати?»
«Яринка. А вас?»
«Соля».
Так у нас з’явилася ще одна постійна відвідувачка. Вона приходила після школи, робила уроки, їла пиріжки й розповідала про свого кота, який не мявкає, а «цвірінькає, як пташка».
Її мати, медсестра, теж почала заходити.
«Вибачте, вона вам не заважає?»
«Навпаки. У нас усі їй раді».
Жінка посміхнулася:
«Дякую. Я не знала, куди її приводити після школи. Бабусі немає, а зміни по дванадцять годин».
Перед судом я не спала. Вийшла на кухню, відкрила бабусин блокнот. На поля було виведено: «Найміцніший хліб — на найтеплішій заквасці. А сильна людина — на любові».
На суді я трималася. Говорила про те, як Олексій пішов. Як я будувала цю справу з нуля. Як він спав у чужому ліжку, коли я місила тісто о п’ятій ранку.
Суддя довго мовчав, потім сказав:
«Позов відхилено. Підстав для поділу бізнесу немає».
Я вийшла з залу на крилах. Свобода. Остаточна.
Напередодні весни пекарня зацвіла: на підвіконнях з’явилися гіацинти, біля дверей — лавка для втомлених, усередині — нові десерти. Сюди приходили не лише поїсти. Тут говорили, грілися, знаходили себе.
«А ми хочемо влаштувати тут виставку! — одного дня оголосив Катрусин хлопець, Андрійко. — У нас у районі так мало місць, де можна побачити щось гарне».
Я лише посміхнулася. Це вже був не просто бізнес. Це — дім.
«Солю, у тебе все вийшло, — якось сказав Микола Петрович. — Я думав, життя скінчилося. А воно, виявляється, тільки починається».
Я вийшла на вулицю, подивилася на вивіску. «Пекарня із запахом мандаринів» світилася у відблисках ліхтаря. А за нею — життя. Справжнє, тепле, моє.
