Дом на краю болота
Оля Ковальчук стояла посеред зарослого подвіря, по пояс у кущах репейника й кропиви, і пильно розглядала схилюючуся хату з обліпленою табличкою: «с. Мохове, вул. Луговий, 1». Повітря було пропито запахом болота, вологих беріз і спогадами.
У дитинстві кожне літо вона проводила в цьому будинку у бабусі Ганни Петровни кудлатої старенької з сріблястим косом і голосом, який лунав, наче колокольня. Баба випікала пироги з морошкою, варила травяний чай, читала сни і шепотіла про бородавки. «Тут живуть лісові духи, казала бабуся. Тільки добрим не шкодять». Оля тоді вірила.
Зараз їй тридцять один. І вона знову тут. Після десяти років з Григорієм, який покинув її заради молодої фітнестренерки, і роботи в офісі, що висмоктувала її, як губка, Оля зрозуміла, що якщо не повернутись зараз, буде запізно. І вона повернулася, прямо на сільську дорогу.
Будинок достається від бабусі. Мати хотіла продати його за копійки сусідумисливцю, а Оля відмовилася. «Знову чіпаєш», крикнула мати.
Перший день Оля лише мила підлоги. З деревяних планок стікала чорнозелена бруд, ніби десятиліття втоми виливалися у відро. Потім відчистила піч, стерла пил з ікон, прогнала мишей. Уночі вона заснула, укутана в стару бабусину ковдру. У сні будинок був теплим, живим. Баба ніби притиснула її до себе і прошептала: «Не бійся. Твій корінь тут».
Третій тиждень у Мохове завітала делегація: мати, тітка Зоя і двоюрідний брат Володимир.
Ми подумали, почала мати, оглядаючи ґанок з відразою. Якщо бабуня одна, то і будинок треба розділити.
Ага, підкрив Володимир, ковткаючи носок черевика. Тут можна базу мисливську зробити. Я вже оцінював.
Оля витерла руки про фартух і вийшла на ґанок.
Ласкаво просимо. Бази тут не буде. Будинок бабуня оформила на мене за життя. Завітання у нотаріуса.
Оля, не гарячись! підвищила голос тітка. Ти ж одна, а Володимир сімянин! Йому треба більше!
У Володимира, якщо не помиляюся, три кредити і аліменти. Це його проблеми. А будинок мій. І точка.
Подивись на неї! розлютилась мати. Живе тут, наче відьма болотна, а на сімю руку піднімає!
Руку піднімаєте ви, коли в дитинстві без запиту підхапали мій пиріг, сухо відповіла Оля. А тепер, будь ласка, залиште мою територію.
Родичі пішли, гучно топотячи. Володимир, виїжджаючи, навмисно вдарив калитку бампером.
У ту ніч, коли Оля збиралася спати, під підлогою скрипнуло. Ще раз. Ніби хтось ходив під землею.
Вона спустилася з ліхтариком. Щілина між планками в підвалі була надто широка, і світло просочилося вниз, виявивши щось блискуче. Оля відсунула дошку. Під нею ящик, загорнутий у клейку плівку.
У ящику звязка листів. Бабусині. Деякі адресовані їй, Олі.
«Якщо читаєш це значить, вирішила залишитись. Я знала, що ти повернешся. Тут твоя сила. Памятай: в цьому домі твої корені, твоя кров і твоя правда. Тобі вистачить мужності бути собою. Тільки не бійся ні людей, ні болота. Люди страшніші».
Листи були як щоденник. Баба писала про сни, про духів, що приходять до неї, про родичів, яких терпіли заради миру, але не кохали. І про дівчину на імя Одарка, з якою вона жила в сорокових. «Ми називалися сестрами. Тоді інакше було не можна». Оля захопилась. Серце її затремтіло. Чи могла бабуня
Через тиждень у село приїхала бригада робітників: жінка середнього віку з синіми волоссям, важкий чоловік у шортах і два підлітки.
Привіт, я Кіра, сказала синява. Я реставратор. Ви в оголошенні писали, що хочете відновити фасад старим способом? Ми спеціалізуємось на цьому.
Оля кивнула. Люди одразу сподобались. Вони розташувалися в наметах за будинком, сміялися, співали біля вогнища. Одного вечора, сидячи біля вогню, Оля прочитала бабусині листи вголос.
