**Горда наречена**
Це було давно, ще на початку минулого століття. Завжди дівчата мріяли про достаток і любов, особливо ті, що виросли в нужді. Тоді майже всі так і жили в селах, окрім заможних родин.
У невеличкій хаті на краю села жила Параска, а всі кликали її Парасюкою. Єдина донька у батька Івана та матері Гафії, вона була такою красунею, що всі сусіди дивувалися. Звідки в неї така врода?
Батьки працювали, не покладаючи рук, щоб одягти єдину доньку в найкраще, щоб вигідно віддати заміж. Сама Параска змалку знала, що гарна, бо чула, як сусідки говорили матері:
— Гафіє, ой яка ж красуня виросте з вашої Парасюки! Очі, як дві ясні зірки, коса густа-прегуста, а губки — немов вишні. Ну яке ж диво, в кого вона в вас така?
— У бабусю Марію, мою свекруху. Правда, та рано померла, але Параска — її копія. Одразу ж зрозуміли, що вродилася в бабусю. Тільки в тієї характер був… Боже збережи, як розлютується — пір’я літало. — Гафія зітхнула. — Нехай мене Бог простить, але я в душі раділа, коли її поховали. Не давала мені життя.
— А раптом Параска в неї характером пішла?
— Не дай Боже. Вона і так уперта та непокірна, але нічого… життя навчить.
Параска виросла — ну просто заглядіння. Хлопці в селі й спати не могли, кожен мріяв одружитися з такою красунею. Одружені теж мріяли. А їх дружини ненавиділи Парасюку, кортіло їх, коли вона проходила повз, а їх чоловіки аж шиї вивертали.
У сільській церкві служба — Трійця, багато людей прийшло помолитися. Серед них був і Микола з дружиною Ганною. Хоч і одружені вже десять років, троє дітей, але Параска не дає йому спокою.
Параска з матір’ю теж прийшли. Вони часто ходили до церкви, стояли біля вівтаря, уважно слухали отця. Як тільки вона увійшла, Микола забув, навіщо сюди прийшов.
— Ох, ну що за красуня ця Парасюка! Висока, струнка, пишна, як паляничка з медом. А очі — світяться, як вогники. А губки… — він зідхнув. — Немов мальви в городі у тітки Оксани.
Микола більше нікого в церкві не бачив, тільки Параску. Не знав він, що всі чоловіки крадькоса дивилися не на отця, а на неї. Не про Бога думали, а про неї — молоду красуню.
Він навіть забув хреститися, стояв, як ідол, і не міг відірвати очей. За це й отримав лоскотун у бік від Ганни.
— Ти в храм прийшов молитися чи на цю дівку витріщатися?
Не заперечував Микола, схилив голову, перехрестився, слухав проповідь. Але незабаром знову відволікся.
— Ех, колись я розізлюся на це життя, — думав він. — Покину свою Ганну і наважуся підійти до Параски. Бідний, звісно, але хата нова, корова добра, коня тільки немає. — Але, помітивши, що дружина дивиться на нього, поспішно перехрестився.
Служба не йшла йому в голову, він умовляв себе:
— Ех, Миколо, що їй твоя корова чи кінь, якого немає? Параска — пташка високого польоту. Не раз до неї сваталися хлопці, добрі парубки, але всім дала відсіч.
Був у церкві й Дмитро, що давно і безвідповідно кохав Параску. Теж мріяв про неї. Молодий, неодружений, симпатичний, хоч батько вже натякав:
— Дмитре, треба женитися, шукай собі наречену, а то я сам знайду.
Але син ні на кого не дивився, окрім Параски. Батько вже підозрював, бачив, яким голодним поглядом той провожав її.
— Що, сину, кров грає? Парасюка муляє? — підколював він.
А Дмитро опускав очі й мовчав.
Любив він Параску. Одного разу після вечорниць йому вдалося залишитися з нею наодинці.
— Проведу тебе, Парасю, — промовив він, хвилюючись.
— Навіщо? Живу через три хати. Ніхто мене не з’їсть. — Вона засміялася. — Ну гаразд, якщо хочеш, провожай.
Дмитро від щастя, що йде пліч-о-пліч із найкращою дівчиною, був на сьомому небі. І, боячись, що вона зараз піде в двір, поспішно сказав:
— Парасю, виходь за мене. Люблю тебе давно.
Але вона розсміялася.
— Ех, і ти туди ж! Скільки вже хлопців я відшила, а ви все лізете. Нікчемні ви всі. Іди собі…
Зрозумів Дмитро, що він не перший, кому вона відмовила. Розтоптала його почуття, послала й геть. Гірко посміхнувшись, він пішов, розчарований.
Параска була сама собі на умі. Батьки бачили, що вона горда — їй би багатого, а над селянами сміється. Вони б і раді віддати її за місцевого, але знали: Парасці потрібен Остап.
Усе село помітило, як вона часто бігала до крамниці, де торгував Остап, син багатія Тараса.
— Сподобався їй господарів син. За гроші вона й лізе, — шепотіли сусідки. — У батьків її — гроАле з часом Параска зрозуміла, що справжнє щастя — не в грошах, а в щирому коханні, яке Дмитро дарував їй все життя.
