— Годі себе жаліти! — кинув чоловік і пішов на рибалку після моєї операції! Натомість мене зустріла порожня хата.
Ой, дівчата, нікому такого не бажаю. Рік тому мені поставили страшний діагноз. З тих, що ділять життя на «до» і «після». Потрібна була складна операція, а потім — довге, виснажливе одужання. Я, чесно кажучи, думала, що світ обертається без мене.
Мій чоловік Тарас спочатку був немов святий. Справжній лицар без страху й докору! Тримав мене за руку, возив по лікарях, дивився в очі й клявся:
— Марічко, не бійся! Ми все подолаємо разом! Я буду поруч що хвилини, на руках тебе носитиму!
І я, звісно, вірила. У такі моменти так хочеться вірити, що ти не сама, що є міцне плече, на яке можна покластися.
Перед операцією він приніс мені в палату великий букет волошок і знову шепотів, що любить і чекає. Я засинала під наркозом із думкою, що мені нічого боятися.
Операція пройшла добре. Але те, що було після — дівчата, це був справжній пекло. Біль, неміч, запаморочення. Я ледве доповзала до вбиральні, чіпляючись за стіни. Кожен крок — як підйом на Говерлу.
Через тиждень мене виписали. Чоловік зустрів мене біля лікарні, посадив у машину. Але я відразу відчула — щось не те. Він був напружений, мовчазний, постійно позіхав. Вся його турбота, здавалося, залишилася за дверима лікарні.
Удома він поклав мене на ліжко, приніс кухоль чаю й сказав:
— Ну от, ти вдома. Лежи.
І пішов до кімнати, сів за комп’ютер. І все. Ні «як ти?», ні «щоб тобі принести?». Лише тиша.
Ввечері я попросила його допомогти мені дійти до ванни. Він підвів мене, але з таким виглядом, ніби я прошу його перетаскати мішки з картоплею. Його турбота, дівчата, розвіялася, як дим. Я залишилася сама зі своїм болем у власній хаті.
А наступного ранку, у п’ятницю, сталася та сцена, що розставила все на місця. Я прокинулася від шуму в коридорі. Витягнулася до дверей і побачила, як він укладає рюкзак. Великий, туристичний. Поруч — вудки, чоботи…
— Тарасе, ти куди? — прошепотіла я.
Він обернувся, і на його обличчі було щось між досадою і провиною.
— На рибалку, — буркнув він. — Ми з пацанами домовлялися ще тоді.
— На рибалку? — у мене в голові не вкладалося. — А я? Мені ж важко навіть встати…
І тут, мої любі, він подивився на мене холодними очима і сказав ту саму фразу:
— Ну годі вже нюні розпускати! Ти ж вдома, не в лікарні. Якось справишся. А я за ці тижні так виснажився, що нерви на межі. Мені треба відпочити. Я лише на вихідні.
Уявляєте? Йому треба «відпочити»! А я, виходить, після операції, маю «якось справлятися». У ту мить я зрозуміла — він не просто йде. Він тікає. Тікає від мого болю, від слабкості, від відповідальності.
Я нічого не відповіла. Що тут скажеш? Просто стояла і дивилася, як він, не озираючись, виходить із хати.
Я довго сиділа на ліжку, слухаючи тишу. У вухах дзвеніли його обіцянки про підтримку, і тепер вони звучали, як злий жарт. Спочатку було боляче і гірко. Я виплакалася, згадуючи все добро, що було між нами, і не розуміючи, як воно могло так зникнути.
А потім біль змінився гнівом. Гнівом на нього і, головне, на себе. Він утік, бо я стала для нього «зайвим клопотом». Що ж. Я звільню його від цього клопоту. Назавжди.
Я взяла телефон, відкрила контакт «Оленка» і набрала номер. Коли сестра зняла трубку, я сказала лише одне:
— Льоню, забирай мене.
Не пройшло й двох годин — вона вже була біля мене. Моя розумниця, без зайвих слів, зібрала мої речі, допомогла одягнутися і забрала до себе.
А на кухонному столі, на самому видному місці, я залишила коротку записку. Коли писала її, відчувала, як повертається моя гідність.
«Тарасе.
Ти мав рацію — тобі справді треба було відпочити. Сподіваюся, тобі сподобалося.
А я поїхала туди, де мене люблять і піклуються.
Не шукай мене. Комуналка — у шухляді під дзеркалом. Щасти.»
Дівчата, ви б тільки знали, який почався переполох! У неділю ввечері мій телефон не замовкав — дзвінки, повідомлення. Він прибіг до Оленки, стукав у двері, благав пустити, кричав, що все зрозумів і кається.
А я навіть не вийшла. Лежала в чистій пост
