— Годі себе шкодувати! — кинув він і подався на риболовлю після моєї операції! Зустріла його порожня хата.
Дівчата, нікому такого не бажаю. Рік тому мені поставили важкий діагноз. З тих, що ділять життя на «до» і «після». Потрібна була складна операція, а потім — довге, виснажливе одужання. Я, чесно кажучи, думала, що світ обертається без мене.
Мій чоловік — Олесь — спочатку був немов святий. Справжній лицар без страху й докору! Тримав мою руку, возив по лікарях, дивився в очі і божився:
— Марічко, не лякайся! Ми разом подолаємо все! Я буду поруч кожної хвилини, навіть носитиму тебе на руках!
І я, звісно, вірила. У такі хвилини так хочеться вірити, що ти не сама, що є сильне плече, на яке можна спертися.
Перед операцією він приніс мені в палату великий букет півоній і знову шепотів, як кохає та чекає. Я засинала під наркозом з думкою, що мене оберігає ангел.
Операція вдалася. Але те, що було потім — дівчата, це був справжній пекло. Біль, неміч, запаморочення. Я ледве повзла до туалету, чіпляючись за стіни. Кожен крок — ніби підйом на Говерлу.
Через тиждень мене виписали. Олесь зустрів мене біля лікарні, допоміг сісти в авто. Але я відчула — щось не так. Він був напружений, мовчазний, постійно позіхав. Вся його ніжність, здавалося, залишилася за дверима лікарні.
У хаті він поклав мене на ліжко, приніс склянку чаю і сказав:
— Ну ось, ти вдома. Спи.
І пішов у кімнату, сів за комп’ютер. І все. Ні «як ти?», ні «потрібна допомога?». Лише тиша.
Ввечері я попросила його допомогти мені дійти до ванни. Він узяв під руку, але з таким виглядом, ніби я змушую його копати картоплю. Його турбота, дівчата, розвіялася, як дим. Я залишилася сама зі своїм болем у власній хаті.
А вранці, у п’ятницю, сталася сцена, яка все розставила на місця. Я прокинулася від шуму в коридорі. Ледве вийшла — а він збирав великий рюкзак. Поряд — вудки, чоботи…
— Олесю, ти куди? — прошепотіла я.
Він обернувся, і на його обличчі були дражливість і провина.
— На рибалку, — буркнув він. — Домовлялися з хлопцями ще місяць тому.
— На рибалку? — у мене в голові не вкладалося. — А як же я? Я ж ледве ходжу…
Тут він подивився на мене холодними очима і кинув:
— Ну годі вже себе шкодувати! Ти ж вдома, не в лікарні. Якось впораєшся. А я так виснажився за ці тижні, нерви на межі. Мені треба відпочити. Лише на два дні.
Уявляєте? Йому треба «відпочити»! А я, виходить, після операції, маю «впоратися». Тоді я зрозуміла — він не просто йде. Він тікає. Тікає від мого болю, від слабкості, від обов’язків.
Я нічого не сказала. Що тут скажеш? Просто стояла і дивилася, як він виходить, не озираючись.
Довго сиділа на ліжку, слухаючи тишу пустої хати. В голові лунали його клятви, які тепер здавалися глузуванням. Спочатку було боляче до сліз. Я ридала, згадуючи все хороше, що було між нами, і не розуміла, як воно могло зникнути за мить.
А потім біль перейшов у гнів. Гнів на нього і, головне, повагу до себе. Він утік, бо я стала для нього «клопотом». Що ж. Я звільню його від цього клопоту. Назавжди.
Взяла телефон, знайшла контакт «Оксана» і набрала. Коли сестра відповіла, я сказала лише одне:
— Оксанко, забери мене.
За дві години вона вже була тут. Моя розумниця, без зайвих слів зібрала мої речі, допомогла одягнутися і забрала до себе.
А на кухонному столі я залишила коротку записку. Кожне слово повертало мені гідність.
«Олесю.
Ти мав рацію — тобі справді потрібно було відпочити. Сподіваюся, гарно провів час.
А я поїхала одужувати туди, де мене люблять.
Не шукай мене. Комуналка — у шухляді під дзеркалом. Щасти.»
Дівчата, потім почався справжній переполох! У неділю ввечері мій телефон не замовкав — дзвінки, повідомлення. Він примчав до Оксани, стукав у двері, благав пустити, кричав, що зрозумів все і кається.
А я навіть не вийшла. Лежала у чистій постілі, пила теплий бульйон, який зварила сестра, і вперше за довгий час почувалася захищеною.
Дякую, що дочитали! Ваш лайк — це краща подяка! Чекаю на ваші історії у коментарях.
