Та дзвоню подрузі, а телефон бере її дочка.
Соломійко, кажу, поклич маму.
Не можу, відповідає дитина. Мама везе бабусю купувати щось спортівне на ноги та джинси на гумці. У бабусі скоро круїз.
Я ледь не випустила з рота щось таке, що не годиться чути дитині. Бо ж мама моєї подруги ще зовсім недавно ходила, шаркаючи ногами, і далі лавки біля підїзду не виходила. Та ще й постійно нагадувала тихим голосом про близьку кончину, особливо коли приходили гості. А Лізка це та подруга вирішила якось відволікти матір від цих похмурих думок, які вганяли всю родину в депресію.
Ще навесні вона десь прочитала, що для літніх людей організовують подорож Європою Львовом та околицями. Усе продумано: завантаження, перевезення, медичний супровід, навіть додаткові помічники, які не тільки валізи піднесуть, а й самих дідусів і бабусь, якщо треба.
Мама, треба віддати їй належне, довго сперечалася вона ж прекрасно розуміла, нащо її хочуть відправити у Львів на десять днів. Мовляв, коли вже кінець близький, то хоч подалі від дому, чи не так? Але потім таки дала себе переконати, тим паче що її товаришка по лікарням та рецептам теж захотіла побачити «місто мрій». Адже удвох і вмирати веселіше.
Отож, зібрали бабусь одній сімдесят пять, другій на пару років більше, наказали поводити себе чемно й не піддаватися спокусам, довезли до аеропорту й передали «бойовій команді», яка відвозила групу пенсіонерів розважатися по Європі.
Подорож вийшла чудовою: мама щодня дзвонила додому з виданого їй мобільного й із задоволенням, майже годину, розповідала про сніданки-обіди-вечері та екскурсії памятками.
Та одна маленька проблема все ж виникла. У мами почався запор. Ну, зрозуміло літня людина, нова місцевість, готельна їжа Організм відреагував. Радитися на цю тему з групою підтримки їй здалося незручним, тож вона вирішила просто зайти в аптеку навпроти й купити клізму.
Аптека виявилася невеличкою, але по-львівськи стильною. Там продавалися пляшечки, баночки, креми, якісь дивні медичні прилади, частково за системою «сам бери». Загалом, як і має бути в такому закладі.
Отож заходить мама й починає озирати полиці у пошуках потрібного предмета. Але не знайшовши, тричі обходить аптеку по колу, зупиняючись і обмацуючи різні прилади, які хоч трохи нагадують клізму. Хоча вони й досить незвичної, навіть фантастичної форми Та ж Львів! Культура!
А тим часом аптекар чи як їх там називають з щирим подивом спостерігає за діями бабусі й, намагаючись допомогти, питає:
Чим можу допомогти, пані? Sprechen Sie Deutsch? Parlez-vous français? Do you speak English?
А мама, звісно, знає мови світу трохи. Французькою вона може сказати «бонжур», англійською «хай» і «бай», а німецькою навіть «капут». Але це все не те. Тому вона починає пояснювати жестами: ляскає себе по попереку, а потім показує руками щось кругле й подовгувате.
У аптекаря очі на лоб і рот напіввідкритий. Він дивиться на бабусю зі страхом, у якому, проте, проглядається повага.
Зрештою зясовується, що наша мама все ж говорить українською. Хлопець жестами показує: «Не рухайтеся, зараз повернусь!» Вибігає з аптеки й дійсно через хвилину повертається з літнім чоловіком, схожим на комісара Мегрє у виконанні Богдана Ступки у клітчастому береті, з люлькою в руці. І говорить українською!
Виявилося, дядько чи то нащадок якогось шляхетного роду, чи то «осколок» еміграції. Щодня вранці він пив каву з круасаном і читав газету в кафе навпроти. Ось там його аптекар і «зловив».
Коротше, зясувалося, що «медичний заклад» насправді невеликий секс-шоп. Аптекар, збуджений, пояснив ситуацію: мадам, мабуть, шукає щось особливе, але він не може зрозуміти що саме. Ось «нащадок шляхтича» і мав усе прояснити.
Коли мама нарешті зрозуміла, де вона опинилася, вона, як не дивно, не скрикнула: «Ой, лишенько, який жах!» Не закрила обличчя руками й не вилетіла геть із «ганебного закладу». Навпаки із щирим інтересом почала розпитувати «генерала Петлюру»: а що це таке? А це? А ось це? Деяких речей навіть перекладач не знав. Тоді «аптекар» влаштував їм невелику екскурсію й лекцію. Після чого мама з гордовитою усмішкою сказала новому знайомому:
Виродки. Нічого вже самі не можуть. А от ми й те могли, й се, й, між нами, навіть оце. Та ще й без усіляких дурниць, правда ж?
Щира правда, пані, з захопленням погодився «офіцер УПА».
Отож із подорожі мама привезла не лише враження, а й нового друга. Вони листувалися, дзвонили одне одному А тепер ось збираються махнути або на Трускавець, або на Карпати. Не суть.
Уяви лише, який жах, скаржиться мені Лізка. Дзвонять ті д
