Дві мами, одне сердце
Моєї мами Оксани не стало, коли мені було лише два роки. Я знала її лише зі світлин, але ніколи не забувала. І все ж усе своє життя я називала мамою іншу жінку ту, що прийшла до нас у дім і залишилась назавжди.
Я не памятаю дня, коли вона зявилась. Здавалося, мама Марічка була поруч завжди. Невисока, пухкенька, з очима темними, як ніч, і посмішкою, від якої навіть у найпохмуріший день ставало тепліше.
Мамочка Марічка так я її кликала.
Марісенько, ніжно говорив тато.
Рідні ніколи не приховували, що вона не моя рідна мати. Але серце прийняло її без зайвих слів. Я вірила мама Оксана, йдучи, попросила у Бога послати мені захисницю. І Він послав.
Сестри мами Оксани та бабуся часто забирали мене до себе. Вони не пропускали нагоди запитати:
А сніданки вона тобі готує? А обіймає? А на прогулянки ходить?
Я мовчала. Тоді ще не вміла пояснити, що мені не потрібні такі допити. Але тепер розумію вони ображали мою любов до мами Марічки. Бо вона любила мене не менше, ніж якби сама народила.
Вона ніколи не забороняла мені памятати про маму Оксану. Навпаки сама тримала мене за руку й вела до церкви.
Мы заходили у прохолодний, наповнений тишею храм. Перед іконами миготіли свічки. Вона купувала дві: одну за здоровя, другу за спокій.
Ось цю свічечку поставимо Богу за тебе, доню, щоб здоровя давав і щастя. А цю за маму Оксану, щоб їй у Царстві Небесному було світло.
Я дивилась, як вона хреститься, і шепотіла за нею слова молитви.
Мамо, а мама Оксана нас бачить? тихо питала я.
Бачить, донечко, відповідала вона, гладячи мене по голові. Душа не вмирає. Вона живе у Господа. І якщо ми молимось, мама Оксана чує й радіє.
Після служби ми замовляли панахиду. І коли батюшка співав «Со святими упокой», мама Марічка тихенько хрестилась і повторювала:
Царство Небесне, Оксанусю дивись, як ми бережемо твою Іринку.
А потім, виходячи з церкви, вона усміхалась крізь сльози:
Бачиш, доню, у тебе дві мами. Одна на небі, друга на землі. Але ми обидві любимо тебе однаково сильно.
Ми жили в селі, і всі знали маму Марічку. Вона працювала кухарем у полі, спішала на роботу дрібними, швидкими кроками.
Куди це ти так, Марічка? гукали їй сусідки.
Та на роботу, куди ж ще! Треба все встигнути, відповідала вона.
Поверталась додому так само швидко. Щойно переступала поріг одразу до мене:
Іринко, як твої справи? Поїла? Уроки зробила?
І обовязково теплі обійми, поцілунки у лобик, щічки, носик
Цей носик мій улюблений! шепотіла вона, цілуючи мене.
А коли пекла пампушки, завжди замішувала для мене окрему мисочку тіста.
Давай, моя помічниця, ось тобі тісто. Вчись!
А смачні будуть? питала я, по лікті в муці.
Звісно! У тебе руки золоті, як у мами Оксани.
Її пампушки були чудові з вершковим маслом, з часничком А сама вона була ніби свіжий хліб пахуча, румяна, тепла.
А коли в мене зявлялись перші труднощі на роботі, вона завжди знаходила потрібні слова.
Мам, у мене нічого не виходить все плутаю, скаржилась я.
Вона сідала поруч, брала мої руки у свої теплі долоні:
Іринко, а хто ж не помиляється? Помилки це теж наука. Записуй усе, щоб не забути. Я теж не одразу все вміла готувати. Всі рецепти у зошит переписувала. І ось навчилась. І ти навчишся. Головне не сумуй.
Коли народився мій син, мама Марічка всю ніч простояла під вікнами пологового. Був квітень, холодний весенній вітер пробирав до кісток, але вона не йшла.
Мамочко, навіщо ж ти там мерзла? запитала я потім.
Вона посміхнулась своєю теплою, особливою посмішкою:
А де ж мені бути, донечко? Я молилась під твоїми вікнами, щоб Господь дав тобі сили, а Ангели колихали твого синочка. Хоч я не могла бути всередині, але серце моє було з вами.
А потім одного ранку подзвонив тато:
Доню мами Марічки більше нема.
Я не могла повірити. Здавалося, такий світ не може згаснути.
Сьогодні я переглядаю старий альбом. Світлини мами Оксани й мами Марічки переплітаються в ньому, як нитки одного узору. І я розумію: Господь не залишив мене сиротою. Одну маму Він дав мені для життя, другу для любові й віри.
