Двадцять років болю й розчарувань: як колишня родина чоловіка перетворила моє життя на пекло
Коли я в останній раз зачинила двері свого київського будинку, здавалося, що починається нова, чудова сторінка життя. Я летіла не просто за кордон, а до Львова — щоб стати дружиною. Не просто дружиною, а дружиною шанованого чоловіка — українця, розведеного, інтелігентного, зрілого, який залишив заради мене попередню сім’ю. Весілля в церкві Святого Юра, під склепіннями старого міста, здавалося початком казки. Заздрість подруг, захоплення знайомих, світські прийоми, фуршети, фотографії в журналах — здавалося, що доля нарешті подарувала мені те, про що мріє кожна жінка. Тільки я й уявити не могла, що все це стане блискучою обкладинкою, під якою ховаються роки болю, зради й самотності.
Ярослав був старшим за мене на чверть століття. Дітей у нас не було — мені було під сорок, а він уже почав слабшати. Його дорослі доньки, мої ровесниці, Соломія та Оксана, спочатку зустріли мене з презирством і холодом. У моїх очах вони були нахабними, зіпсованими, з витягнутими руками. Вони приходили в наш дім, йшли з картинами, сервізами, статуетками. І жодного разу не спитали дозволу. Ярослав мовчав. Мовчазно дозволяв грабувати нас — його нову дружину та дім. Він жив зі мною, але продовжував платити аліменти колишній дружині. Так, усе це було прописано в шлюбній угоді. Поки ми скромно орендували квартиру, його колишня насолоджувалася родинним особняком і щомісячними переказами з його пенсії. Я варила йому борщі, сиділа поруч, коли він не міг підвестися з ліжка, а гроші йшли в минуле.
Коли він захворів, уся наша розкішне життя закінчилася. Не було ні Карпат, ні подорожей — були лише ліки, капельниці й приниження. А після його смерті? Його доньки вдерлися в наш дім і забрали все, що вважали «родинним». Зламали дверцята шафи, забрали крісло, навіть чайник. Я мовчала. У мене не було сил боротися. Все, що мені лишилося — українське прізвище та маленька квартира в Оболоні, у Києві, здана в оренду. Лише ці гроші й дозволяють мені виживати, бо у Львові я лише одна з нужденних, що живе в соціальному житлі. Місцеві соцслужби постійно перевіряють, чи не брешу я, чи не заробляю десь таємно. Живу як під лупою, серед чужих облич, у холоді й чужій мові.
А коли приїжджаю до Києва, у свою маленьку квартирку, сусіди дивляться на мене як на «львів’янку», з легкою заздрістю. Ніхто не знає, що я приїжджаю не відпочивати, а дихати. Тут, у своєму куточку, я почуваюся живою. Тут мене не докоряють, не грабують, не стежать за кожним кроком. Тут — моя тиша. І як би не дзвонили мені подруги, заздрячи моєму «західному щастю», я знаю, як виглядає Львів насправді — не місто кохання, а місто самотності.
У мене немає дітей. Немає рідних. Лише знайомі, які приїжджають у гості — переночувати й скористатися безкоштовною «європейською» дахою. Потім зникають. Залишаються лише розмови по телефону й порожнеча. Живу на межі — між двома країнами, двома життями, двома світами. Іноді хочеться все кинути й повернутися назавжди. Але куди? До кого? Все вже прожито, втрачено, зраджено. Залишилося лише одне — терпіння.
Може, доля все ж змилується. Може, хоч на старість я поживу так, як мріяла. Поки що — я просто тримаюся. Стиснувши зуби. Як козак у полі. У Львові.
