Двадцять років болю й розпачу: як колишня родина чоловіка перетворила мою долю на пекло
Коли я востаннє рипнула дверима свого київського помешкання, здавалося, що починаю нове, чудове життя. Я летіла не просто за кордон, а до Львова — стати дружиною. Не просто дружиною, а законною супутницею шанованого чоловіка — єврея, розлученого, освіченого, зрілого, який заради мене покинув минулу сім’ю. Весілля у костелі Святого Юра, під готичними склепіннями, здавалося початком казки. Заздрість подруг, захоплення знайомих, світські вечори, фуршети, фотографії у журналах — ніби доля нарешті подарувала мені те, про що мріє кожна жінка. Та я й уявити не могла, що все це стане лише блискучою обкладинкою, під якою ховаються роки страждань, зради й самотності.
Яків був старший за мене на двадцять п’ять років. Дітей у нас не було — мені було під сорок, а його здоров’я вже похитнулося. Його дорослі доньки, мої ровесниці, Оксана та Марія, зустріли мене з холодом і зневагою. В моїх очах вони були нахабними, збалуваними, з простягнутими руками. Вони приходили до нашого дому й виносили картини, сервізи, статуетки. Жодного разу не запитавши дозволу. Яків мовчав. Мовчки дозволяв обкрадати нас — його нову дружину й дім. Він жив зі мною, але продовжував платити аліменти своїй колишній дружині. Так, це було прописано в шлюбній угоді. Поки ми скромно орендували квартиру, його колишня насолоджувалася родинним особняком і щомісячними переказами з його пенсії. Я варила йому борщі, сиділа біля ліжка, коли він не міг підвестися, а гроші йшли у минуле.
Коли він захворів, вся наша розкіш закінчилася. Не було ні відпочинку на Карпатах, ні подорожей — лише ліки, капельниці й приниження. А після його смерті? Її доньки вдерлися до нашого дому й забрали все, що вважали «родинним». Виламали дверці шафи, забрали кресло, навіть чайник. Я мовчала. У мене не було сил боротися. Все, що лишилося — єврейське прізвище й маленька квартира у Подільському районі Києва, здана в оренду. Лише ці гроші дозволяють мені виживати, адже у Львові я — лише одна з нужденних, що живе в комунальній квартирі. Місцеві соцслужби завжди перевіряють, чи не брешу я, чи не заробляю десь таємно. Життя під л
