Два роки минули жодного слова від моєї доньки. Вона викреслила мене зі свого життя, а мені скоро буде сімдесят
Два роки. Моя донька не написала жодного листа, не зателефонувала, наче зникла. Витерла мене, як крейду з дошки. А час іде ось-ось я відзначу ювілей.
У нашому дворі всі знають мою сусідку, Галину Шевченко. Їй шістдесят вісім, живе сама. Іноді я заходжу до неї з варениками або пампушками просто по-сусідськи. Вона завжди вишукана, усміхнена, любить розповідати про подорожі з покійним чоловіком. Але про родину мовчить. Однак минулого Різдва, коли я, як завжди, принесла їй трохи солодощів, вона раптом розговорилася. Того вечора я почула історію, від якої досі мороз по шкірі.
Коли я зайшла, Галя була не такою, як зазвичай. Замість жартів і сміху порожній погляд у вікно. Я не розпитувала, просто заварила чай, поклала медовик і сіла поруч. Вона мовчала довго, наче збиралася з думками. А потім раптом видихнула:
Два роки Жодного дзвінка. Жодного листа. Я пробувала додзвонитися номер не існує. Навіть не знаю, де вона тепер
Знову тиша. Ніби десятки років промайнули перед її очима. А далі наче гребля прорвалася, і слова полилися самі.
У нас було щасливе життя. З Миколою одружилися рано, але з дітьми не поспішали хотіли нагулятися. Завдяки його роботі ми обїздили півсвіту. Були найкращими друзями, сміялися, будували домівку у самому серці Києва. Він власноруч зробив ремонт у нашій трикімнатній його мрія
Коли народилася наша Оленка, Микола ожив. Носив її на руках, читав казки, кожну вільну хвилину присвячував їй. Я дивилася на них і думала: «Я найщасливіша». Але десять років тому його не стало. Він довго боровся з хворобою, ми витратили всі заощадження на ліки. А потім тиша. Пустота. Ніби вирвали шматок серця.
Після смерті батька Оленка віддалилася. Зняла квартиру, хотіла жити окремо. Я не перечила доросла, має право. Вона заходила, ми спілкувалися, усе було ніби нормально. Але два роки тому вона прийшла і сказала, що хоче взяти кредит на власне житло.
Я зітхнула і пояснила, що не можу допомогти. Наші гроші, які ми з Миколою відкладали, пішли на його лікування. Пенсії ледь вистачає на ліки й комуналку. Тоді вона запропонувала продати квартиру. «Можна купити тобі однокімнатну на околиці, а решта піде на перший внесок для мене».
Я не змогла. Справа була не в грошах, а в памяті. Ці стіни, кожен куточок Микола робив їх для нас. Тут усе моє щастя. Як я можу це віддати? Вона кричала, що батько будував це для неї, що квартира все одно колись буде її, що я егоїстка. Я пробувала пояснити: сподіваюся, одного дня вона повернеться сюди і згадає нас Але вона не слухала.
Того дня вона вийшла, грюкнувши дверима. І з тих пір тиша. Жодних дзвінків, навіть на свята. Пізніше подруга розповіла, що Оленка все ж взяла кредит і тепер працює на двох роботах без передиху. Ні сімї, ні дітей. Навіть подруга її не бачила півроку.
А я чекаю. Кожен день дивлюся на телефон може, задзвонить? Але ні. Я навіть не можу їй подзвонити вона змінила номер. Напевно, більше не хоче мене бачити. Не хоче чути. Думає, що я зрадила її тоді. Але мені скоро сімдесят. Я не знаю, скільки часу лишилося в цій квартирі, скільки вечорів я ще просиджу біля вікна в надії. І не розумію як я могла їй таке заподіяти?
