Алла лежала в палаті київської міської лікарні, і час, що залишався, вже майже випаровувався. У двері тихенько постукала маленька дівчинка, яка, здавалося, просила її стати мамою.
Тіло Алли нагадувало зупинений механізм – ніби крихка човен, що застряг на межі води і повітря. Дихання зникло, а біль палахкотіла, ніби спомин про власне ім’я. У тумані свідомості, де мрії сплітаються з реальністю, Алла раптом зрозуміла: вона стоїть на краю між життям і смертю.
Неподалік прозвучав голос, мов під водою. Голос її чоловіка, Коля, просочувався крізь шум:
— “Алочка… тримайся… не залишай мене…”
Слова розтяглися, ніби краю світу розм‘якшилася межа. Над головою блиснули холодні лампи, а руки медсестер працювали швидко і впевнено. Хтось наказав:
— “Тиск! Серце! Швидко!”
Професійний, трохи поспішний тон викликав і страх, і крихку надію.
Алла хотіла лише закрити очі, вимкнутися від усіх наказів і крику Коли. У голові запливло питання: «Навіщо боротися?» Відповідь — дрібний тремор, схожий на втому. Десь глибоко мерехтіли образи минулого, далекі звуки міст, теплий голос коханої людини.
Але вона не могла ні крикнути, ні зітхнути, ні заплакати — свідомість знову розбіглася. Ще одна хвиля прийшла, і стало легше.
Реальність верталася фрагментами: спалахи світла, густе мовчання, жорсткі простирадла. Алла ледве розуміла, де вона — інколи здавалося, ніби пливе по воді, інколи вона в лікарняній палаті. Монітори рівномірно підбивали, а за вікном сіріранка рано прокидалася. Здавалося, що вона перемикається між світами, ловлячи мимохідні миті теперішнього.
І тоді побачила дівчинку, крихку, мов стебло, приблизно шести‑річну. Вона нервово погойдувалася, а її світлі очі прямо дивилися:
— “Я Оленка. Ти спиш чи вже померла?”
— “Ні… не померла,” — вимовила Алла, ледве розкладаючи губи.
— “Добре,” — з полегшенням вигукнула дівчинка. — “Тут дуже нудно без мене.”
У цих дитячих словах пробудилося тепло, яке лише справжня дитина вміє дарувати. Оленка розповіла про садок, де всі підлі, про маму, яку ніколи не бачать, і про бабусю, що пече млинці.
Алла слухала, ніби здалеку. Усередині знову прокинувся знайомий біль — бажання мати свою маленьку донечку, за яку варто боротися. Але діти ніколи не з’являлися, і залишалося лише порожнеча і гіркота втрат.
Оленка схопила Аллу за руку і прошепотіла:
— “Завтра прийду. Тільки не вмирай, добре?”
Дівчинка зникла за дверима, розчиняючись у світлі. Алла впала в темряву, але вже з новим, майже незнайомим передчуттям.
Наступний раз реальність була чіткішою. Тепло, нові запахи, повітря стало легшим. У палаті з’явився новий обличчя — лікар, що залишив по собі аромат свіжості і тривоги.
— “Прокинулася? Чудово, Алло. Я ваш лікувальний лікар, Юрій Анатолійович.”
Його голос був м’яким, а погляд — професійним, без зайвих емоцій, але й без жорстокості. Алла зрозуміла: вона жива. А на скільки довго? Тіло боліло так, що думки ставали страшними.
— “Стан серйозний, але спостерігаємо покращення. Ви справляєтеся. Якщо будете боротися, все вдасться,” — сказав він, ніби син до мами.
Алла спитала про Коля, чи він був поруч. Юрій колився, потім відповів:
— “Тепер важливо піклуватися про себе. Чоловіки часто губляться в таких ситуаціях. Він давно пішов, і, чесно кажучи, його це не турбувало.”
Голова круталася від образи, болю і нової, ще слабкої волі протистояти. Лікар схопив її руку впевнено:
— “Якщо хочеш жити, можеш подолати будь‑який біль. Я допоможу, але вибір лише твій. Визнач, за що встанеш.”
Хвилину вона хотіла повернутися у темряву. Закрила очі: ні сили, ні віри, лише туга і бажання забути все.
— “Продовжимо?” — запитав Юрій.
— “Так,” — прошепотіла вона.
Пробудження принісло спокійніший світ: палатка стала тихішою, світло м’якішим, біль відступив у тло. Ранок приніс не лише світло, а й пухку надію. Алла повернула голову і побачила Оленку, що сиділа біля вікна, простягнувши пальцем уявні кола на склі.
— “Ти прийшла…” — прошепотіла Алла, намагаючись не порушити момент.
— “Звісно. Я буду приходити щодня, доки ти не одужаєш повністю.”
Між ними повисла пауза — не важка, а легка, як подих. Тоді Оленка, трохи сором’язливо, запитала:
— “Ти маєш своїх дітей?”
Алла довго мовчала, а потім відповіла:
— “Ні… не вийшло. А твоя мама?”
Оленка опустила очі:
— “Вона залишила мене. Я живу тут тимчасово. Бабуся поруч, але завжди зайнята. Тепер я велика, можу сама все робити. І справді роблю… Але іноді хочу, щоб хтось чекав на мене.”
Серце Алли стисло. У цих словах зріли дорослі розчарування, біль і довіра. Вона зрозуміла, скільки важливого пропустила, скільки втратила.
Оленка підстрибнула і обійняла її так, як вміють лише діти:
— “Позичити мені роль донечки? Якщо захочеш, звісно.”
— “Будемо,” — зітхнула Алла і вперше за довгі роки дозволила собі бути просто жінкою — живою, реальною, без масок і обов’язків.
Легкість розтеклася по тілу.
