Жінка мовчала. А матитесть, Людмила Антоновна, усміхнулася, піднявши тарілку з холодцем, і сказала: Одарко, ти справжня красуня! І страви готуєш смачні, і дім у порядку. Пете́р, мій хлопець, щасливий, бо має таку дружину! вона промовила, підморгуючи. Мій покійний чоловік, царство йому небесне, часто казав, що жінка має бути господаркою. А краса лише прикраса!
Одарка посміхнулася, підвелася зі стільця і попрямувала на кухню за ще порцією салату. Вона вже звикла до безпардонних компліментів тещі, за якими зазвичай слідували якісь неприємності.
Пете́р має бути вдячний долі, що зустрів таку жінку, продовжувала Людмила Антоновна, не помічаючи, як син морщиться. Мене завжди лякали сучасні дівчата, які лише в клуби ходять, додала вона, не звертаючи уваги на його погляд. У нашому поколінні жінки були більш домашніми, і матір’ю ставали раніше…
Пете́р кинув проханий погляд на дружину, що щойно повернулася з кухні.
Людмила Антоновно, спробуйте салатик з креветками, спокійно запропонувала Одарка, ніби не помітила натяку.
Дякую, люба! Не хвилюйся, у вас все вийде, кивнула теща. Коли я чекала Пете́ра, мені було всього двадцять два, і нічого не турбувало. А зараз усі карєру будують, а потім плачуть, що не можуть завагітніти.
Одарка мовчала, стискаючи губи. Їй вже тридцять два, і розмови про дітей болять. Три невдалі спроби ЕКО залишили слід. Вони з Пете́ром не втрачали надії, та тиск тещі, що при кожній зустрічі заводить розмову про онуків, ставала нестерпним.
Мамо, давай іншу тему, сказав Пете́р, взявши дружину за руку. Як нова квартира? Вже встигла облаштувати?
Яка квартира! Ремонтники все перепортили, шпалери наклеїли криво. Приходиться сама доводити до ладу. Хоча в моєму віці лазити по сходах вже не так зручно, важко зітхнула Людмила Антоновна. Принаймні сусідка час від часу заходить і допомагає.
Ми ж пропонували допомогу, наголосив Пете́р.
Та де ж вам! У вас свої турботи, робота, робота. Коли вам стару маму навідати?
Мамо!
Добре, добре, розумію. Молоді зайняті. Але, Одарко, я в твоєму віці вміла і працювати, і дім вести, і дитину виховувати. Одна, між іншим! Після того, як чоловік загинув.
У кімнаті нависла тиша. Пете́р ще сильніше стискав руку дружини. Одарка мовчала, розглядаючи візерунок на скатерти. Вона давно зрозуміла, що сперечатися з Людмилою Антоновною марно вона завжди повертає розмову до теми «молодь розпущена, колись було краще, а тепер все інакше».
Пете́ре, пам’ятаєш Світлану, доньку моєї подруги Валентини? раптом оживилася теща. Вона вже в третій раз народила і працює головним бухгалтером. Оце я розумію жінка! А їй лише двадцять дев’ять.
Чудово, сухо відповів Пете́р. Мамо, ти будеш пиріг? Одарка спеціально для тебе випікала яблучний.
Ой, дякую, сонечко! розцвіла Людмила Антоновна. Одарко, золотко моє, хто б міг подумати, що ти така господиня! Коли ви лише познайомилися, я дуже хвилювалася, бо ти старша за Пете́ра, і я боялася…
На чотири роки, мамо, перебив Пете́р. Це ж не різниця.
Звіснозвісно! Яка різниця! розмахнула руками теща. Я просто думала… Ну, не важливо. Головне, що ви щасливі. Тільки б діток вам…
Мамо!
Нічого, просто хвилююсь. Час минає. Знаєш, скільки випадків, коли пізні діти народжуються з ускладненнями?
Одарка різко підстала зі стола.
Вибачте, треба подзвонити, тихо сказала вона і вийшла.
Пете́р провів дружину стурбованим поглядом і повернувся до матері:
Навіщо ти це робиш?
Що роблю? щиро здивувалася Людмила Антоновна.
Постійно нагадуєш про дітей. Ти ж знаєш, що у нас проблема.
Я просто хвилююсь за вас! теща притиснула руку до грудей. І, можливо, ви не так лікуєтеся. Моя сусідка розповідала про якусь знахарку в Поділлі, що травами…
Мамо, досить, був рішучим Пете́р. Ми з Одаркою звертаємося до кращих лікарів і впораємося. Твої постійні натяки і порівняння з чужими дітьми не допомагають.
Я просто хочу онуків, сину, очі Людмили Антоновни наповнилися сльозами. Поки я жива…
Мамо, тобі вже п’ятдесят вісім.
У нашій родині жінки рано йдуть! патетично вигукнула вона. Твоя бабуся померла у шістнадцять років, прабабуся ще раніше. Якето родове прокляття, мабуть.
Пете́р втомлено притиснув перенісся. Ця розмова повторювалася знову і знову, і кожного разу закінчувалася однаково: мати ображалася, Одарка замикалася в собі, а він стояв між двома вогнями.
Одарка повернулася, спокійна, лише очі блищали трохи яскравіше.
Людмо
