Жінка мовчала. Але те́ща розрекла: – Надя, ти справжня красуня! Готувати вмієш, в домі порядок. Щасливий мій Петрик! – Олена Петрівна сяюче усміхалася, піднімаючи холодець. – Мій покійний чоловік, царство йому небесне, казав, що жінка має бути господинею. А краса – лише прикрасою!
Надія посміхнулася, підстала від столу і попрямувала на кухню за ще порцією салату. Вона звикла до безцеремонних компліментів те́шки, за якими завжди ховалися щось незвичне.
– Петрик має бути вдячний долі, що знайшов таку жінку. Сучасні дівчата лише в клуби ходять, – продовжувала Олена Петрівна, не помічаючи, як син морщиться. – У нашому поколінні жінки були більш господарками, і матір’ю ставали раніше…
Петро кинув прохальний погляд на дружину, щойно повернувшуся з кухні.
– Олено Петрівно, спробуйте салатик з креветками, – спокійно запропонувала Надія, ніби не зрозуміла натяку.
– Дякую, люба! Не хвилюйся, у вас все вийде, – значно кивнула те́ща. – Коли я чекала Петрика, мені було лише двадцять два, і жодних проблем. А тепер усі кар’єри будують, а потім плачуть, що діток не можуть.
Надія мовчала, стискаючи губи. Їй було тридцять два, і розмови про дітей боліли. Три невдалі спроби ЕКО залишили шрам. Вони з Петром не втрачали надії, а тиск те́шки, що при кожній зустрічі заводила розмову про онуків, став дедалі нестерпнішим.
– Мамо, давай змінємо тему, – Петро схопив дружину за руку. – Як твоя нова квартира? Вже влаштувалася?
– Яка там влаштувалася, сину! Ремонтники все спотворили, шпалери наклеїли криво. Приходиться самій допрацьовувати. Хоча в моєму віці на сходи лазити вже не так зручно, – Олена Петрівна зітхнула важко. – Хоча б сусідка іноді заходить, допомагає.
– Ми ж пропонували допомогу, – наголосив Петро.
– Де вам! У вас свої турботи. Робота‑робота. Коли ж ви стареньку навідати будете?
– Мамо!
– Добре‑добре, розумію. Молоді зайняті. Але, Надя, я ще в твоєму віці встигала і працювати, і дім вести, і дитину виховувати. Одна, між іншим! Після того, як чоловік загинув.
У кімнаті повисла тиша. Петро стиснув руку дружини ще міцніше. Надія мовчала, розглядаючи візерунок на скатертці. Вона давно зрозуміла, що сперечатися з Оленою Петрівною марно – вона завжди поверне розмову до того, що молодь розпещена, а колись було краще.
– Петре, пам’ятаєш Свету, дочку подруги Валентини? – раптом оживила те́ща. – Вона вже втретьому разі матір! І працює головним бухгалтером. Оце я розумію – жінка! А їй лише двадцять дев’ять.
– Чудово, – сухо відповів Петро. – Мамо, ти пиріг будеш? Надя спеціально для тебе готувала, з яблуками, як ти любиш.
– Ой, дякую, сонечко! – Олена Петрівна розтопилась у посмішці. – Надя, золото моє, хто б міг подумати, що ти така господиня! Коли ви тільки познайомились, я дуже хвилювалася. Ти старша за Петрика, я боялася…
– На чотири роки, мамо, – перебив Петро. – Це ж не різниця.
– Звісно‑звісно! Яка різниця! – розмахнула руками те́ща. – Я лише думала… Та ні, не важливо. Головне, що ви щасливі. Тільки б дітей вам…
– Мамо!
– Нічого такого! Просто турбуюсь. Час минає. Знаєш, скільки випадків, коли пізні діти народжуються з ускладненнями?
Надія різко підстала від столу.
– Вибачте, треба зателефонувати, – тихо сказала вона і вийшла.
Петро провів дружину стурбованим поглядом і звернувся до матері:
– Навіщо ти це робиш?
– Що роблю? – щиро здивувалась Олена Петрівна.
– Постійно нагадуєш про дітей. Ти ж знаєш, що у нас проблеми.
– Я лише турбуюсь! – притиснула те́ща руку до грудей. – І, можливо, ви неправильно лікуєтесь. Моя сусідка розповідала про знахарку в Поділь’ї, що травами…
– Мамо, досить, – Петро був непохитний. – Ми з Надею звертаємось до кращих лікарів. І ми впораємося. Твої постійні натяки і порівняння з чужими дітьми не допомагають.
– Я просто хочу онуків, сину, – очі Олени Петрівни наповнились сльозами. – Поки я жива…
– Мамо, тобі п’ятдесят вісім.
– У нашій родині жінки рано йдуть! – патетично вигукнула те́ща. – Твоя бабуся померла у шістнадцять, прабабуся ще раніше. Якась сімейна проклята…
Петро втомлено потер підборід
