Дочекалася свого щастя
— Оленко, а це що в тебе? — запитала Ірина, колега по роботі, помітивши на руці величезний синця, який та намагалася приховати, але піднявши руку догори, він став видимим.
— Та це я в темряві об одвірок, світла не ввімкнула, ось і вдарилася, — відповіла серйозно Олена.
— Ну-ну, — подумала Ірина, — гаразд, не моя справа лізти у душу.
Незабаром Олена прийшла з синцем під оком.
— Знову скажеш, що об одвірок? — пильно дивилася їй у вічі Ірина.
— Та бреше вона все, — промовила Марічка, сусідка через стінку. — Б’є її Олег, я чую, як він реве на весь будинок. У нас же двоквартирний, і все чути, що за стіною робиться. Чого ти ховаєшся, Олено? Твого Олега треба проучить як слід, а ти мовчиш.
Жінки зібралися в купку:
— І справді, Оленко, розлучися, йди, а то ж і вбити може. Діти все бачать. Ми ж теж не сліпі.
Олена розплакалася, хтось подів їй води, хтось пригорнув. Заспокоїли, потішили.
Олена з чоловіком переїхали до селища з села. Чому — ніхто не знав. Олег — високий, худий чоловік, з важким поглядом з-під насуплених брів. Він із людьми майже не спілкувався, навіть на роботі лише кількома фразами обмінювався.
Олена ж — повна протилежність. Невисока, круглолица, усміхнена й балакуча. Вона швидко знайшла спільну мову з новим колективом. Двоє діточок: Софійка та Дениско.
Новини в селищі розносилися швидко. Дійшло й до начальника Олега, що той б’є дружину, і вона ходить на роботу з синцями. Усі вже знали, що він щовечора п’є. Посилає дружину до магазину, якщо сам не купить. Олена йде — бо що робити?
Якось його начальник — чоловік Ірини, від неї й дізнався про ситуацію — сказав:
— Олеже, я знаю, що скажеш — не моя справа, але й тобі не годиться піднімати руку на жінку. Б’єш слабку? Силу нікуда діти? Піди до Василя, нашого коваля, зміряйся з ним. Швидко він тебе в баранячий ріг звиє.
Олег щось буркнув і пішов.
Олена таки розповіла жінкам про своє життя.
— Йому ж щодня треба пити. Його не хвилює, чи є гроші. Посилає мене, і все. Спробуй не піди. А ще — будь-який привід знайде, щоб скандалити й бити.
— То йди, Оленко, нащо так терпіти?
— Ех, це тільки здається просто. А він казав, що молодшого Дениска мені не віддасть. Доньку не любить, а сина налаштовує проти мене, вчить бити сестру. Коли заступаюся — і мене вдарити. Ось так і живемо.
— Вихід, Оленко, завжди є, — казала Ірина.
— Тільки я його не бачу, — важко зітхнула Олена. — Ми ж із села сюди переїхали, думала, тут він трохи опам’ятається. Де там! У селі всі знали, хто жалів, хто знущався. А ще Олег наполіг, щоб ми поїхали подалі від моєї мами. Вона завжди йому скандалила, коли бачила мене з синцями. Погрожували один одному — ось і втекли. Взагалі, я сподівалася, що на новому місці він соромитиметься… Та нічого його не змінить.
Прожили Олена з Олегом у селищі два роки — і повернулися в село. Не сподобалося йому тут. Більше ніхто нічого не чув про цю родину.
Минуло п’ять років. Одного разу на ринку в місті Марічка — колишня сусідка — зустріла Олену й не впізнала. Та перша окликнула:
— Марічко, ти мене не пізнаєш?
Марія повернулася, і тоді нарешті побачила знайоме обличчя.
— Олено?! Оленко, це ж ти? Тепер упізнала. Як ти змінилася, похорошіла! У чому причина? — здивувалася Марія.
Олена справді виглядала краще. Коротка стрижка, охайний світлий костюм.
— Оленко, життя твоє, мабуть, налагодилося? Пішла від тирана?
— Ти поспішаєш, Марічко?
— Ні, автобус ще за півтори години. Можемо й поговорити, адже стільки не бачилися. Як діти?
— Добре. Софійка відмінно вчиться, Дениско теж молодець.
— А Олег де? Твій Олег?
— Олега більше немає.
— Молодець, що розлучилася, — похвалила сусідка.
Олена похитала головою й сумно промовила:
— Не розлучилася. Моя мама його при
