Любий синку, я бачу, як мій вік розтікається, немов осінній лист у вітрі над Дніпром. Прошу, будь терплячим, коли мрія згорне мене у свою мяку хмару.
Спробуй зрозуміти мене в той момент, коли я потребуватиму твоєї руки, і памятай, що таких мить буде все більше, як зорі, що розкидаються по небесному куполу над Київським правобережжям.
Не злюсь, якщо я почну повторювати одну історію знову і знову, ніби розповідаю про козака, що катаєсь на вітрі в Чорному морі. Пригадуй, як у дитинстві я терпеливо вчив тебе вимовляти перші склади, як повторював абетку, доки букви не закріпилися в твоїй памяті, ніби калачі, що піднімаються в печі. Памятай, скільки разів я пояснював одне і те ж, доки ти не зрозумів, бо ти був моїм сином, моїм крилами.
Тож і зараз просто вислухай мене, навіть якщо здається, ніби ти вже чув це під шепіт вітру над полем підсолоджених соняшників.
Не сердись, якщо я крокую повільніше, ніби старий трактор на ґрунтовій доріжці між Львовом і ІваноФранківськом, якщо ноги вже не слухають мене. Пригадуй, коли я тримав твою маленьку ручку і вчив ходити, коли ти крокував нестабільно, а я підтримував, щоб ти не впав. Памятай, як ти бігав, а я наздоганяв, сміючись, і в останню мить ловив тебе, аби ти не вдарився об камінці на дорозі.
Тепер настав мій час бути не таким швидким, не таким сильним, та в серці я залишаюсь тим же твоїм батьком, що стоїть під вікном, де пахне вишневим варенням.
Не суди мене, якщо не вдається тримати дім у чистоті, ніби старий будинок у селі, що під час весняного дощу розкидає пил. Якщо забуваю, куди сховав сіно, чи не так вправно керую справами згадуй, скільки ночей я не спав, доглядаючи тебе, коли ти хворів, коли піднімав тебе на руках, коли температура піднімалась, ніби сонце над Карпатами, і шукав найкращих лікарів у Харкові, щоб ти швидше одужав.
Я втомлювався, та ніколи не скаржився, бо ти був моїм сином, моїм золотим зерном.
Будь терплячим, коли я не встигаю за новими технологіями, коли не розумію, як працює новий смартфон чи компютер, коли запитую одне й те ж кілька разів. Дай мені час, поясни ще раз, стримай роздратування. Пригадуй, як я вчив тебе завязувати шнурки, як показував, як тримати ложку, як розповідав про світ, ніби розгортаючи карту України перед тобою. Я робив це повільно, терпеливо, з любовю.
Не осуджуй мене за те, що я продовжую турбуватись про тебе, навіть коли ти вже зрілий чоловік. Я ще чекаю твоїх дзвінків, думаю про тебе, молюся, аби в твоєму гаманці завжди була гривня, аби твої дні були спокійними. І коли я питаю, що ти їв, як пройшов день, чи ти висипався не відмахуйся. Просто зрозумій: для мене ти завжди будеш моїм хлопчиком.
Одного разу ти зрозумієш, що таке чекати, коли дитина запізнюється до пізньої ночі, коли чуєш кроки за дверима і радієш, що він повернувся живим і неушкодженим, мов голуб, що прилетів над Дніпром.
Я знаю, що настане день, коли я стану надто слабким, коли не зможу дбати про себе, як раніше. Я не знаю, яким буду можливо, безпомічним, можливо, розгубленим, можливо, капризним. Але прошу: не відвертайся від мене в цей момент.
Пригадуй, як я міняв тобі підгузки, коли ти був немовлям, як колихав тебе, коли плакав, як захищав, коли був страшно. Якщо я почну робити щось інакше, якщо мої звички зміняться, якщо слова стануть плутаними не злись, не засмучуйся, не втрачай терпіння. Просто будь поруч.
Коли прийде мій час залишити цей світ, не скорбі. Просто знай, що я був щасливий, бо мав тебе мого сина, мою гордість, мою любов.
Нехай у твоїй памяті залишаться найкращі дні, ніби золоті колоски на полях. Нехай ти памятаєш мене сильним, люблячим, турботливим.
Я вдячний тобі за кожну мить, проведену разом.
А поки ми ще разом, поки можемо дивитися одне одному в очі, хочу, щоб ти знав: я люблю тебе, синку мій. Завжди.
