«Щось ти зблідла, доню», пролунав солодкуватий голос свекрухи, Ганни Степанівни, коли її рука непомітно ковзнула до моєї таблетниці. Вона не підозрювала, що кожен її рух фіксували приховані камери.
Я вдавала слабкість, спершись на одвірок. Серце калатало, але не від хвороби. У кишені халата я збільшувала зображення на телефоні.
Крихітна камера в солонці, ще одна у люстрі, третя замаскована під ґудзик на поличці це була моя тиха зброя.
Ось її рука відкриває відділ з написом «Ранок». Моя таблетка падає на долоню. А з кишені халата з’являється інша бліда, крейдяна. Підміна.
«Тиск, мабуть», прошепотіла я, входячи до кухні. «Погано спала.»
Ганна Степанівна обернулась. На обличчі вишколена маска турботи. «Я ж казала твоєму Олежкові тобі треба більше спочивати! Ось, випий ліки.»
Вона простягла мені склянку води та таблетницю, де вже лежала підмінена пігулка. Я дивилась у її брехливі очі. «Дякую, мамо.»
Чоловік Олег увійшов на кухню, готовий до роботи. Його поцілунок у скроню був теплим і наївним. «Оленко, мама має рацію. Виглядаєш знесиленою.»
«Все гаразд», примусила себе посміхнутись. Я поклала пустушку в рота і запила.
На її обличчі блиснув тріумф. Її план був простим: день за днем послаблювати мене, а потім нашіптувати синові: «Вона ж хвора, їй потрібен спеціалізований догляд.»
Вона не знала, що «розумний дім» став моїм союзником. Олег колись сміявся з моєї обережності. Тепер ця обережність рятувала мене.
Ввечері я переглядала записи. Ось вона шепоче свекру: «Ще тиждень-другий, і вона сама попроситься до лікарні. Головне, щоб Олежка не здогадався.»
Наступного ранку я впала в коридорі саме тоді, коли Олег виходив із спальні. «Оленко!» Він кинувся до мене. «Я ж казала!» скрикнула свекруха.
Увечері я зібрала всіх у вітальні. «Думаю, у мене проблеми з пам’яттю», почала я. «Не можу згадати, чи приймала ліки.»
Ганна Степанівна заворушилась: «Це через перевтому!»
«А може, хтось навмисне…», і я натиснула кнопку на телефоні.
На екрані телевізора вона підміняла мої ліки. Потім її голос: «Ще тиждень і вона сама попроситься до лікарні.»
Олег став білим, як стіна. «Мамо?!»
Вона розлютилась: «Так! Для твого ж блага! Вона ж немічна! Навіть дитину не зможе дати тобі!»
Я мовчки поклала на стіл папір із печаткою. «Це заява до поліції. У вас 30 хвилин, щоб зібрати речі.»
Коли двері зачинилися за ними, повітря набуло іншого смаку. Олег дивився на мене новим поглядом з повагою й усвідомленням.
«Ти не слабка», сказала я, приймаючи справжню таблетку. «Просто терпляча. Але кожне терпіння має межу.»
Його очі світились розумінням. Ми стояли на порозі нового життя без брехні, без масок. І це був наш спільний початок.
Мораль: Навіть найтерпкіші обставини можна перемогти розумом і витримкою. Істинна сила не у фізичній міці, а у здатності захищати себе, коли це найважливіше.
