Номер долі
Соломія Іванівна кілька років тому втратила доньку. Невдалий випадок
Спершу вона сама буквально випала з життя. Нічого не бачила, не чула, майже ні з ким не спілкувалася. Не могла й не хотіла.
Їй здавалося, що ніхто й ніколи не зрозуміє її болю. Та й не потребувала вона цього. Хотіла лише одного щоб усі залишили її наодинці зі своїми памятками, у яких Наталка була ще живою.
Мати переконала себе, що донька просто поїхала. Надовго. Але обовязково повернеться.
І Наталчин номер із телефону не видалила. Не змогла. Дивилася на нього й думала: «А раптом зателефонує?»
Адже ось він, номер. Поруч із іншими.
З тими, хто живий і здоровий
А ще цей номер давав відчуття, що Соломія Іванівна й сама може подзвонити доньці Коли захоче
***
Якось вечором вона, як завжди, сиділа біля вікна, час від часу визираючи у двір.
Ця звичка сформувалася в неї давно, коли Наталка ще вчилася в школі.
Чекала доньку Побачить, бувало, що та біжить додому і до плити. Обід гріти
Давно це було
Наче в іншому житті.
Задумавшись, Соломія взяла телефон, почала переглядати список контактів.
І, як завжди, зупинила погляд на Наталчиному номері.
Зовсім автоматично натиснула виклик
***
Ало? молодий жіночий голос звучав привітно й був дивно схожий на голос доньки. Живий, ніжний
Соломія здригнулася.
Вибачте, зніяковіла вона, мабуть, я помилилася номером.
Нічого страшного, відповіла дівчина з легкою усмішкою в голосі. Буває, і поклала трубку.
Соломія сиділа ніби приголомшена. Спочатку подумала, що це галюцинації. Але потім вирішила, що даремно на себе наговорила. Голос незнайомки справді нагадував голос її доньки. Хіба можна таке переплутати? Вона б його із тисячі впізнала!
Кілька днів Соломія думала про той дзвінок. І про Наталку.
У памяті без кінця спливати моменти, коли донька сміялася, розповідала щось, говорила по телефону.
Її голос майже постійно лунав у голові нещасної матері. Вона вже не розуміла, де спогади, а де реальність
І одного вечора не витримала. Подзвонила знову.
Ало? голос на тому кінці був таким же привітним.
Добрий вечір, Соломія з усіх сил намагалася стримати тремтіння в голосі, я телефонувала вам недавно Випадково І ваш голос Розумієте Він дуже схожий на голос моєї доньки Наталки Вона померла
Співчуваю, відповіла дівчина після невеликої паузи, а мене звати Маряна. Я можу вам чимось допомогти?
Ні, не замислюючись, відповіла Соломія, мені нічого не потрібно Просто Поговоріть зі мною
***
З того вечора Соломія Іванівна і Маряна почали регулярно телефонувати одна одній.
Спочатку це були короткі розмови про щось звичайне, повсякденне.
Сьогодні потрапила під дощ, розповідала Маряна, і анітрохи не засмутилась! Навпаки: наче полегшало
Я теж завжди відчуваю полегшення після дощу, посміхнулася Соломія Іванівна.
Маряна ділилася:
Весна, навколо стільки закоханих, а я своє щастя ніяк не зустріну…
Почекай трохи, заспокоювала Соломія Іванівна, воно вже на шляху до тебе. Усьому свій час.
***
Чим частіше вони спілкувалися, тим краще пізнавали одна одну. Із кожною розмовою між ними зростала довіра. У словах лунала підтримка, а в паузах розуміння, яке не потребує слів.
Ви завжди так легко розповідаєте про себе? запитала Маряна одного разу.
Ні, усміхнулася Соломія, просто з роками починаєш розуміти, що мовчання не лікує.
А як ви живете з цим? Із своєю втратою? несміливо пролунав ще одне питання.
Як живу, Марянко? Живу якось Кожного дня. Кожної ночі. Від цієї рани ніку
