15 листопада, вечір. Після довгого робочого дня я йшов вулицею Хрещатиком, куди вітром пронизував холод, немов крижаний клинок. Місто майже спало, лише кілька людей поспішали, підховуючи коміри під грудьми.
Повертаючись на свою вулицю, з тіні підвіконня раптом вийшла худорлява постать. Переді мною стояв підліток — тонкий, у легкій сорочці, тримав у тремтючих руках нож. Не знаю, чим його охолодила ніч — морозом чи страхом.
— Дай мені гаманце, — прошепотів він хрипко.
Я спокійно дістав гаманце й простягнув його. Хвилюючи секунду, зняв пальто і теж передав йому.
Він відстрибнув, очі розкрившися як у кішки.
— Навіщо ти це робиш? — запитав я.
— Бо якщо ти в такій ситуації, то інших шляхів у тебе просто немає, — відповів я, посміхаючись.
Хлопець розплакався. У ліхтарному світлі я зрозумів, що переді мною — дитина. Йому не більше п’ятнадцяти, а зріст уже майже мій.
Я запросив його зайти до мене, випити гарячого чаю. Спочатку він вагався, не довіряючи незнайомцю, та зрештою погодився.
Тієї ночі в моєму домі було тепло. Я заварив чай і посадив його за стіл. Дитина оглянула кімнату з безмежною цікавістю. Коли її погляд упав на книжкову полицю, вона застигла.
— У вас багато книг, — сказав він.
— Так.
— Ви їх усі читали?
— Звісно.
— Я ніколи в житті не читав книг, — зізнався він, і в його голосі не було сорому, лише сум.
Поступово він розповів про себе. Народився в бідній родині, мати загинула, коли він був ще малим. Планували віддати в дитячий будинок, а він втік. Відтоді жив на вулиці, вчився виживати, вчитися красти.
— Тато? — я спитав.
Він лише опустив голову і мовчав.
Я бачив у ньому дитину, кинутої, незатребуваної. Життя не дало йому шансів, а без допомоги він би зник.
— Залишайся у мене сьогодні на ніч, — запропонував я. Він підозріло подивився, та погодився.
Я прийняв його як свого сина.
Тієї ночі я ледве спав, розмірковуючи, що буде далі, куди він підете завтра. На світанку я зрозумів, що відпускати його не можу.
— Хочеш спробувати нове життя? — запитав я під час сніданку.
Він знизав плечі.
— Все одно нічого втрачати.
Так він залишився зі мною. Я відновив його документи, записав у школу. Спочатку було важко — він пропустив четвертий клас, та наполегливо працював. Учителі сумнівалися, чи в ньому щось вийде, але через кілька місяців побачили потенціал.
Я передавав йому те, що знав сам: допомагав з уроками, пояснював, що крадіжка — не вихід, а в житті можна досягти багато, доклавши зусиль. У ньому була неймовірна жага знань: читав усе, що попадалося під руку, часто сидів над підручниками до глибокої ночі.
Я пишався ним.
Тепер він студент. Кілька років пройшло. Костянтин навчається і працює, сам оплачує навчання, не хоче бути мені в тягар. Я бачу перед ним світле майбутнє: роботу, сім’ю. Він вже не той замерзлий хлопець з ножем у руках.
Він — мій син. Офіційно я не вказаний у його документах, та це не важливо. Головне, коли він звертається до мене, каже:
— Тато…
І це найдорогоцінніше, що я маю.
