Доля подарувала мені другий шанс: через роки я знову зустріла Андрія
Я й уявити не могла, що одного дня минуле постукає у мої двері, розкриє їх навстіж — і принесе з собою кохання, яке колись я не помічала.
Мене звуть Оксана, мені 54 роки. Живу в Чернігові, працюю в логістиці, маю дорослу доньку та маленького онука. Моє сьогодення — стабільне і мирне, але так було не завжди. Моя історія — про те, як доля вміє чекати, як кохання, сховане на десятиліття, може спалахнути знову — зріле, тепле, усвідомлене.
Коли я вчилася у старших класах, травень був найочікуванішим місяцем. Уроків ставало менше, на вулицях розквітали дерева, у повітрі пахло бузком і надією. У нашій школі в центрі Чернігова йшли репетиції до святкової демонстрації, і все відбувалося у дворі — голосно, радісно, по-молодіжному шумно.
Саме там я вперше помітила Андрія. Він був на клас старший, гарний, з м’якою усмішкою і тою самою хрипотцею в голосі, від якої дівчата танули. Він завжди був поруч із двома подругами з його паралелі, з якими дружив з дитинства. Я спочатку й не звертала на нього уваги — мені тоді подобався інший хлопець, як то часто буває, той, хто не помічав мене.
Але одного травневого дня, коли сонце щедро розсипалося по подвір’ю, я побачила, як Андрій сміється. Проміння впало на його русяве волосся, і він раптом ніби засяяв. Я завмерла. Серце затремтіло — це було те дивне відчуття, коли просто бачиш людину й розумієш, що вона вже лишилася всередині тебе.
З того часу я почала помічати його частіше: як він говорить, як посміхається, як проходить повз. Він не помічав мене. Лише зрідка вітання в коридорі. Потім він закінчив школу, і наші шляхи розійшлися.
Минув час, настала пора випускних. Мої подруги знайшли собі пар, а я — ні. Я вже змирилася, що піду сама, але тоді втрутилася моя тітка — сказала, що у них нові сусіди, і в них є син — спокійний, чемний хлопець.
Так я познайомилася з Ярославом. Він виявився справжнім джентльменом — на три роки старший, навчався в університеті, поводився скромно, але впевнено. На балу він не відходив від мене ні на крок. Не дозволив нікому образити, не дав захмеліти від дешевого шампанського, відвіз додому вчасно.
Ми почали зустрічатися. Незабаром оби опинилися в одному університеті — не спеціально, але так вийшло. Кохання спалахнуло природно, як вогонь у каміні — тепле, затишне, без гучних слів. За два роки — весілля, потім народилася донька. Ми були зразковою родиною.
З Ярославом ми прожили 28 років. Він піш
