Дорогий щоденнику,
я довго не писала, бо життя розвивалося, мов коло під козацьким вогнищем, а сьогодні я відчуваю, що настав час поділитися тією історією, що ще в юнацькі роки вчила мене довіряти випадковостям.
Якби хтось у мене під час школи сказав, що колись знайду свою долю на узбіччі автодороги, я лише сміялася б і підкинула б «не сьогодні». А сьогодні, майже через п’ятдесят літ, я розповідаю це онукам, і вони спершу піднімають брови, потім сміються, а вкінці просять ще раз. Бо справжнє кохання може з’явитися там, де його найменше шукаєш — на трасі Київ‑Одеса під палючим літнім сонцем.
Тоді мені було сімнадцять, я щойно завершила школу і вирішила, що перед вступом у університет треба трохи відпочити. У голові зростав план — поїхати з подругами на Чорне море, у казковий Коблево, про який мріяли всі наші однокласники. Грошей, як завжди, майже не було, і одна з нас крикнула: «Давай автостопом!» Ми розділилися на пари, щоб легше спіймати попутний вантажівка. Я залишилась в парі зі Зорею, дівчиною, яку знала ледве‑ледве, бо вона приєдналася до нашої компанії в останню хвилину.
До Житомира ми доїхали без проблем, а далі… Інші подруги вирушили вперед, а ми залишились стояти на спекотному асфальті. Коли нарешті зупинився великий фургон, місце залишилося лише одне. Зоря схопилася, пообіцявши зустріти мене у бабусі в Коблево. Я залишилась сама на розпеченій трасі — спекотна, обпікаюча, з вузлом у горлі. Хотіла вже повертатися до Києва — здавалося, усе втрачено.
Тоді підбігла стара дребезна «Лада». За кермом сидів молодий хлопець у світлій сорочці, з легким засмаглим від сонця відтінком і сором’язливою усмішкою. Він сказав, що їде до діда під Одесу. Я вагалася, та сіла. І ось почалася моя нова глава.
Його звали Левко. Щойно повернувся з армії, мріяв вступити до архітектурного факультету в Києві. Під час поїздки він розповідав смішні історії з казарми, жартував, сміявся, і я відчувала, як страх поступово відступає, поступаючись легкості та… симпатії. Ми розмовляли, ніби знайомі роками. Левко виявився добрим, щирим і зовсім не схожим на тих хлопців, яких я знала. Діставши Одесу, він запропонував довезти мене до самого Коблево. Я погодилась.
Прощаючись, він трохи зачервонів і тихо спитав, чи не хотіла б я зустрітись у Києві. Я, не вагаючись, дала згоду. І зустріч справді відбулася. Потім була ще одна, а потім — кохання. Тихе, впевнене, справжнє. Через два роки ми одружились: він вже вчився, я працювала. Жили скромно, та щасливо. Виховали двох дітей, а згодом і внуків…
Нещодавно старший внук прийшов до мене, сяючий, і сказав: «Бабусю, я закохався!» Виявилось, що він їхав по трасі, побачив дівчину, якій не вдавалось завести авто, зупинився, допоміг, потім випили каву, подивились фільм, а через місяць уже познайомив нас із нею. Красуня, розумна, світла дівчина. Тепер готуються до весілля.
І я розмірковую: як же несподівано крутиться життя. Яка довгою виявилася дорога Київ‑Одеса. І скільки радості вона принесла мені. Не бійтесь відкритися світу — кохання приходить, коли його найменше очікуєш.
З любов’ю до себе і до минулого,
Олена.
