Дочка моя неблагодарна! Я віддав їй справу, а вона забула, хто її підняв! Можу назвати цю історію, як би сказав Олекса Пантелеймон «Бережи, Господи, сліпого, що прозрів».
Коли озираюсь назад, бачу, що я не єдиний у такій ситуації. У народі багато прикладів, коли діти, отримавши все на золотому підносі, перестають цінувати тих, хто їх підняв.
Я не желаю доньці зла, нехай іде своєю дорогою. Але я більше не збираюся забезпечувати її роботою і прибутком, адже вона вирішила, що в моєму бізнесі для мене немає місця.
Я передав їй готовий бізнес. Все життя я працював, будував, розвивав. Починав з малого, крок за кроком підходив до успіху. Тепер у мене мережа готелів у Києві, Львові та Одесі, кілька ресторанів у центрі міста. Це результат багатьох років праці, безсонних ночей, помилок, падінь і підйомів.
Коли моя донька, Веселина, дорослішала, я вирішив передати їй частину справи. Вона була розумна, амбіційна, і я сподівався, що вона продовжить мою справу, збереже і примножить те, що я створив з нуля. Я довірив їй один із ресторанів і навіть подарував 30% акцій компанії.
Я ввів її в бізнес, передав клієнтів, контакти, знання. Але чим більше вона отримувала, тим менше це цінувала.
З часом її ставлення до мене змінилося. Вона почала вважати себе господинею не лише ресторану, а й усієї компанії. Втручалася в управління готелями, приймала рішення без мого відома. Дошло до того, що коли я ввійшов у ресторан вранці, аби випити каву і взяти щось зі шведського столу, вона крикнула:
Ти їжеш за мій рахунок!
Я був у шоці.
Як це «за твій»? Хіба я не дав тобі цей ресторан? Хіба це не частина бізнесу, який я будував роками?
Вона лише відмахнулася:
Тепер це мій ресторан. Я не зобовязана тебе годувати.
Здавалось, я чув не свою доньку, а зовсім чужу людину.
Вона знайшла спільну мову з туроператорами, укладала з ними угоди за моєю спиною. Тільки вона знала банківські реквізити, тільки вона отримувала платежі. А мені
Вона відкладала якісь суми і кидала їх зі словами:
Тобі досить.
Досить? Мені, який створив цей бізнес? Кому витратив на нього роки, нерви, сили?
Коли сезон закінчився, я вже не міг терпіти. Скликав нараду, позбавив її прав на 30% компанії, повернув собі контроль і вигнав її з справи, яку сам їй передав. Вона думала, що я цього не зроблю, що я буду терпіти. Помилилася.
Вона подала на мене в суд двічі! Після цього розгорілася справжня війна. У першому позові вона вимагала половину бізнесу, у другому повернення тих 30%, що я їй колито подарував. Обидва позови програла.
Але замість зробити висновки, вона захотіла помститися. Дочка донесла на мене в податкову! Після її скарги мені влаштували податкову перевірку за останні пять років. Рік не давала спокою: я ходив по інстанціях, доводив свою чесність, спостерігав, як моя ж донька намагається зруйнувати справу, яка мала стати її спадщиною.
Я згадував, як колись тримав її маленьку руку в своїй долоні, вчив її першим крокам, мріяв, щоб у неї було все найкраще. А тепер
Тепер вона готова знищити мене, лише би взяти більше.
Подяка? Турбота? Сімя? Не сміште мене! Як легко люди забувають, звідки вони прийшли. Як швидко забувають, хто дав їм шанс. Як легко зраджують найрідніших.
Моя донька забула, ким вона була. Вона вважає, що все добила сама. Ну що ж Тепер вона справді підете своєю дорогою. Без моєї підтримки. Без мого бізнесу. Без моєї спадщини. Я її не проклинаю, але й допомагати більше не збираюся. Хай вона дізнається, що таке будувати життя з нуля, що таке не мати нічого і досягати всього самостійно.
А я можу лише повторити:
Бережи, Господи, того, хто раптом прозрів
