Калина — моя неблагодарна донька! Я віддав їй справу, а вона забула, хто підняв її на ноги!
Можу назвати свою скрутну казку так само, як Алеко Константинов — «Пази, боже, сліпо да прогледа» (Береги, Господи, сліпого, що прозрів).
Коли озираюся назад, бачу, що не я один потрапив у таку пастку. У народі багато історій про дітей, що отримали все на блюдечку і перестали цінувати тих, хто їх підняв.
Я не бажаю Калині зла. Хай іде власним шляхом.
Але я більше не буду підживлювати її роботою і прибутком, бо вона вирішила, що моє місце в справі, яку я збудував, зайве.
Я передав їй готовий бізнес
Все життя я працював, будував, розвивав. Починав із малого, крок за кроком підбираючи успіх.
Тепер у мене мережа готелів у Києві, Львові, Одесі, кілька ресторанів у Харкові. Це результат багатьох років праці, безсонних ночей, помилок, падінь і підйомів.
Коли Калина підросла, я вирішив передати їй частину діяння. Вона була розумна, амбітна. Я сподівався, що вона продовжить мою справу, збереже і примножить те, що я створив з нуля.
Я довірив їй один із ресторанів, а ще подарував 30 % компанії.
Ввів її у бізнес, передав клієнтів, зв’язки, знання.
Але чим більше вона отримувала, тим менше цінності це мало для неї.
Вона вирішила, що я їй більше не потрібен.
З часом її ставлення до мене змінилося. Вона стала вважати себе господаркою не лише ресторану, а й усієї компанії. Почала втручатися в управління готелями, приймати рішення без мого відома.
Одного ранку, коли я зайшов у ресторан, щоб взяти чашку кави і трохи їжі зі шведського столу, вона викрикувала:
— Ти їжеш за мій рахунок!
Я був у шоці.
— Як це за твій? Хіба я не віддав тобі цей ресторан? Хіба це не частина справи, яку я будував роками?
Вона лише відмахнулася.
— Тепер це мій ресторан. Я не зобов’язана тебе годувати.
Здавалось, я чую не свою доньку, а зовсім чужу людину.
Вона з’єдналася з туроператорами проти мене
Але на цьому все не скінчилося. Калина знайшла спільну мову з туроператорами, укладала з ними угоди за моєю спиною. Тільки вона знала банківські реквізити, саме вона отримувала платежі.
А я…
Вона виділяла якісь суми і кидала їх словами:
— Тобі хватить.
Хватить?
Мені, який створив цей бізнес?
Який витратив на нього роки, нерви, сили?
Я вигнав її з компанії
Коли сезон закінчився, я більше не міг терпіти. Зібрав зібрання, позбавив її прав на 30 % компанії, повернув собі контроль, вигнав її з справи, яку сам їй передав.
Вона думала, що я цього не зроблю. Думала, що я буду терпіти. Помилилася. Подала на мене до суду… двічі!
Після цього розгорілася справжня війна. Перший позов вимагав половину бізнесу, другий — повернення тих 30 %, що я колись подарував. Вона програла обидва суди.
Але, замість вивчити наслідки, вона захотіла помститися.
Калина написала доноси в ДПС у власного батька. Через це мені провели податкову перевірку за останні п’ять років. Рік не давав мені спокою: я ходив по інстанціях, доводив свою чесність, спостерігав, як моя донька руйнує справу, яка мала стати її спадщиною.
Я згадував, як колись тримав її маленьку руку в своїй долоні, вчив першим крокам, мріяв, щоб у неї було все найкраще. А тепер…
Тепер вона готова знищити мене, лише б отримати більше.
Подяка? Турбота? Сім’я? Не сміште мене.
Як легко люди забувають, звідки вони прийшли. Як швидко забувають, хто їм дав шанс. Як легко зраджують найрідніших.
Калина забула, ким була. Вона вважає, що все досягла сама.
Ну що ж…
Тепер вона справді підете своїм шляхом. Без моєї підтримки. Без мого бізнесу. Без моєї спадщини.
Я її не проклинаю, та й більше допомагати не збираюся. Хай вона зрозуміє, що значить будувати життя з нуля. Хай відчує, що таке не мати нічого й добиватися всього самостійно.
А я лише можу повторити:
Береги, Господи, того, хто раптом прозрів…
