— Ой, Зоряно, ще раз ця стара кобила кличе нас до себе! — Сергій нервово барабанив пальцями по керму. — Ти, як завжди, підеш!
— Припини так називати її, — втомлено зітхнула Тетяна. — Марія Петрівна — мама твого батька, і вона зовсім одна. Хіба тобі її не шкода?
— Шкода? — коротко відповів Сергій. — Останні п’ять років ми тільки і робимо, що їдемо до неї кожні вихідні. А вона — чи колись сказала «дякую»? Завжди незадоволена: то суп недосолений, то підлогу не так вимиті…
Тетяна мовчки дивилася у вікно, спостерігаючи, як минає рядок дерев. Дорога до дому бабусі з чоловіком здавалася нескінченною, хоч їхати треба було всього півгодини від Києва. Ці поїздки давно стали каменем спотикання в їхній родині, проте Тетяна наполягала на них. Щось всередині не дозволяло залишити самотню стареньку.
— І чому після смерті батька ми повинні турбуватися про його маму? — продовжував скаржитися Сергій. — У неї ще є син — Віктор, мій дядько. Чому він не допомагає?
— Ти ж знаєш, він живе в іншому місті…
— І що? Раз на рік не може приїхати? А гроші переказати? Ох, забув, у нього справи важливіші!
Автомобіль повернув на сільську доріжку. Попереду з’явився старий дерев’яний будинок з блакитними підвіконнями. Хоч будинок і був старий, двір був охайний: підмита стежка, акуратні грядки, яблуні й вишні в саду.
— Приїхали, — тихо промовила Тетяна.
Сергій заглушив двигун і подивився на дружину.
— Сподіваюсь, сьогодні обійдеться без її нарікань про хвороби.
— Сергію! Їй вісімдесят три! У цьому віці люди хворіють, це нормально.
На звук під’їжджаючого авто на ґанок вийшла низька струнка бабуся в блакитному ситцевому хустці і білому фартушку. Її сиве волосся зібране в акуратний вузол, на носі старомодні окуляри в металевій оправі.
— Приїхали, голубчики! — голос Марії Петрівни лунав несподівано дзвінко для її віку. — Я вже думала, що не дочекаюся вас сьогодні.
— Доброго дня, Маріє Петрівно, — Тетяна усміхнулася і витягла з багажника сумки з продуктами.
Сергій лише кивнув у відповідь і мовчки попрямував до будинку.
— Я пироги спекла, — зайнята бабуся кликнула. — З яблуками і з капустою. Знаю, що Сергійку капусту любить…
Тетяна ввійшла в дім за свекрухою. Всередині було чисто, пахло випічкою і травами. На столі, покритому льняною скатертиною, вже стояв самовар і тарілки з пирогами. Марія Петрівна завжди готувалась заздалегідь.
— Маріє Петрівно, вам же не можна довго стояти, — підказала Тетяна. — Ми й самі щось підготували б.
— Ох, мила, старі звички не викинеш. Усе життя готувала — на будівництві в їдальні, вдома для чоловіка і синів. Руки самі тісто місили, навіть коли ноги підводили.
Сергій, встигнувши схитрити дрова у дворі, зайшов до будинку з купою колод.
— Маріє Петрівно, у вас знову дрова на межі. Сходжу до сусіда, попрошу, щоб завтра привіз.
— Дякую, Сергійку, — бабуся усміхнулася. — Ти, як батько, завжди дбаєш. Царство йому небесне…
Сергій зтиснув губи. Згадка про батька завжди викликала у нього змішані почуття. Семен Іванович помер п’ять років тому після тяжкої хвороби. Усе життя він підтримував сім’ю, працював на заводі, виховував сина. А його молодший брат Віктор уїхав у столицю, успішно одружився і більше не бачилася з рідними.
— Сідайте чай пити, — Марія Петрівна зайнялась біля столу. — Тетяночко, достань варення з шафки, малинове. Я його спеціально для вас зберігала.
За столом, як завжди, Марія Петрівна розпитувала про міське життя, про роботу, про здоров’я. Сергій відповідав стисло, а Тетяна намагалася підтримати розмову, розповідаючи новини.
— А коли діточок заведете? — раптово спитала бабуся. — Мені б правнуків покачати перед смертю.
Сергій закашлювався чаєм. Це питання звучало щоразу, і кожен раз вони ухилялись від відповіді.
— Маріє Петрівно, — м’яко почала Тетяна, — ви ж знаєте, у нас зараз багато справ. Сергій на підвищення йде, я лише в нову школу перейшла…
— Робота — робота, а життя минає. Мій Семен теж усе працював, а потім — і нікого. А діти — це радість у старості. У мене залишились лише ви…
Марія П
