У тихому підміському кварталі Києва, де більшість будинків мали охайні газони, а сусіди віталися вранці, знаходилась одна квартира, що відрізнялася не виглядом, а мешканцем. Його звали Володимир Петренко, і хоч він жив тут майже двадцять років, мало хто знав його.
Був завжди ввічливим — кивав у коридорі, інколи натякав на посмішку. Але й на цьому все. Жодних розмов. Візитів. Запрошень.
Жив самотньо на третьому поверсі ЖК «Вербова Гілка», будівлі з облупленою фасадною цеглою та дзижчачими поштовими скриньками. Не мав родини. Гостей. Посилок. Хобі, які б помітили сусіди.
Але те, що всичували мешканці — й від чого не могли відмахнутися — були звуки.
Спочатку ледве чутні: шорхіт, цокання кігтів по підлозі. Потім низький скигліт. Часами він був таким протяжним і сумним, що люди зупинялися, гадаючи, чи то людський стогін. Часом — шалене дряпання у двері чи підлогу. Однієї ночі хтось присягався, чувши пронизливе виття, від якого мороз ішов по шкірі.
Мешканці шукали пояснень: «Він старий», казали. «Може, телевізор забуває приглушити». Дехто жартував про надгучні фільми жахів.
Та через місяць жарти вщухли. Звуки ставали різкішими, тривожнішими.
Одна сусідка, Лариса, мати двох дітей, підсунула під двері записку: «Шановний пане Петренку, ми стурбовані. Якщо вам потрібна допомога — скажіть. Також звуки тривожять дітей по ночах. Зробіть, будь ласка, тихіше». Відповіді не було.
Інший сусід, Ярослав, спробував постукати вдень. Володимир привідчинив двері на щілину. Лице бліде, очі в тінях. Ярослав запитав, чи все гаразд, та Володимир лише невиразно пробурмотів щось і зачинив двері.
Тоді й поползли чутки:
«У нього психічні проблеми», шепотіли.
«Гадаю, він когось ховає… чи щось», казали інші.
«Може, збирає тварин нелегально».
Та ніхто не міг довести. Квартира залишалась зачиненою. Жалюзі зашторені. А коли звуки посилювались, хтось скаржився — марно.
Потім одного листопадого тижня все змінилось. Почалося з тиші. Ніхто не бачив Володимира. Жодних звуків. Ні шерехоту над головою. Ні північних витівок. Деякі відцішили.
Та на третю ніч тиші звуки повернулися — гірші. Скрегіт. Шалене дряпання. Тривале розпачливе виття, що линуло крізь стіни.
«Наче хтось намагався вигризтися назовні», — тремтіла згодом Лариса.
На сьомий день Ярослав і сусід Микола не витримали. Застукали у двері Володимира. Ні відповіді. Стукали міцніше — тихо. Викликали поліцію.
Коли офіцери відкрили двері, знайдене приголомшило навіть досвідчених.
У квартирі стоятиме сирість. Гострий запах тління проймав повітря. Меблі перевернуті, шпалери обірвані, підлога в шматках ковдр та картону.
Та не це вразило усіх.
Собаки.
Вісімнадцять.
Деякі гавкали ледь чутно. Інші кульгали до дверей, ребра виступали крізь рідку вовну. Інші не рухались — згорнені в кутах чи тісно зібрані під кухонним столом.
А посеред хаосу, нерухомо на старому матраці, лежав Володимир.
Очі заплющені, руки склав на грудях — мов у сні. Та він не дихав.
Пізніше судмедексперт встановить
Дивні звуки лунали з квартири старого — та ніхто не був готовий до того, що знайшли всередині.
У тихому спальному районі, де біля акуратних газонів кожен ранок віталися знайомі обличчя, була одна квартира, що відрізнялася — не виглядом, а мешканцем.
Його звали Всеволод Петренко, і хоч він був частиною громади майже двадцять років, мало хто щось знав про нього.
Завжди ввічливий — кивав у коридорі, іноді, коли настрій був добрий, ледве посміхався. Але далі цього не йшло. Жодних розмов. Візитів чи запрошень.
Він жив сам на третьому поверсі колишнього будинку на Верхній Вербовій, де плющ обвивав стіни, а поштова скринька дзичала при відчиненні. У Всеволода не було родини чи гостей. Навіть посилок. Хобі теж не помічали.
Звертали ж увагу на звуки.
Спочатку тихі: шкрябання, цокання кігтів по дереву. Потім низьке скигління. Бувало, таке тривожне й сумне, що люди зупинялися, прислухаючись, чи не голос людський. Часом — шалене шкрябання у підлогу чи двері. Однієї ночі дехто почув пронизливий виття, аж мороз пройшов по спині.
Сусіди прощали. «Він старий», — казали. «Мабуть, телевізор голосно дивиться». Жартували, що горорівки на повну.
Та за пару місяців жарти закінчились. Звуки ставали дивнішими і тривожнішими.
Одна сусідка, Дарина, мати двох дітей, підсунула під двері записку: «Шановний пане Петренку, ми непокоїмося. Скажіть, якщо потрібна допомога. І звуки турбують дітей по ночах. Згорніть гучність, будь ласка.»
Відповіді не було.
Інший сусід, Борис, постукав удень. Всеволод привідчинив на щілину. Обличчя бліде, під очима синяки. Борис спитав, чи, все гаразд, але той щось невиразно пробурмотів і зачинив двері.
Поповзли чутки:
«Мабуть, психіка.»
«Ховає когось… чи щось.»
«Напевне, збирає тварин. Може, нелегально.»
Та ніхто не знав напевне. Його квартира зачинялась. Жалюзі завжди спущені. Скарги не допомагали.
Потім, у кінці листопада, все змінилось.
Почалося з тиші.
Ніхто не бачив Всеволода. Ні звуків, ні кроків над головою, ні північного скреготу.
Для деяких — полегшення.
Але на третю ніч тиші звуки повернулися — ще гірші.
Скрегіт, шкрябання, тривале розпачливе виття, що лилося коридором і проходило крізь підлогу.
«Неначе щось намагалось вигризтись,» — тремтічим голосом казала потім Дарина.
Сьомого дня Борис і ще один сусід, Олексій, не витримали. Дзвонили в двері Всеволоду. Ніхто не відповів.
Постукали ще — дужче. Все одно нічого.
Тоді викликали поліцію.
Коли офіцери відчинили двері, знайдене навіть досвідчених приголомшило.
Квартира була темна та сира. Просочувався тяжкий, гнильний запах. Меблі перевернуті, шпалери здирані, підлога в шматочках розірваних ковдр та картону.
Але шок був не в цьому.
Справжній жах — собаки.
Вісімнадцять.
Деякі слабо гавкали. Інші, з кістками, що виступали під рваною шерстю, посувалися до дверей. Ще лежали нерухомо — згорнувшись у кутках чи під кухонним столом.
А посеред хаосу, нерухомо на старому матраці, лежав Всеволод.
Очі заплющені, руки на грудях, наче спить. Але він був мертвий.
Судмедексперт пізніше підтвердив — помер мирно під час сну, ймовірно, від природніх причин — шість днів тому.
Але собаки залишились. Голодні. Налякані. Чекаючи.
Це не був будинок жахів. Це був притулок — створений Всеволодом роками потай. Шкрябання на стінах? Від собак у грі чи паніці. Вий? Від тварин, що втратили єдину людину, яка їх любила.
Всеволод рятував безпритульних.
Не кількох. Десятки за роки.
Хто поранений, кого кинули у підвороттях чи на трасах. Він забирав їх усіх — годував з пенсії, спав на підлозі, якщо ліжко зайняте, різав старі ковдри для їх гнізд.
Та нікому не казав. Боявся, що собак заберуть.
А тепер, без нього, вони залишились, не розуміючи, що сталося з рятівником. Шкрябали двері. Скулили вночі. Намагались розбудити.
Та не покидали його.
Новини розлетілися районом.
Люди, що ще вчора згадували його дивацтва,
Тепер вони мовчки стояли на тротуарі, а провина важчала в повітрі, як дим, і кожен мудрим словом чи поступком доводив, що Всеволодові собаки ніколи більше не будуть самотніми.
