Дивлячись на небо, душа розривається
Нарешті народилася донечка, яку в Бога випрошувала Ганна. Новонароджену назвали Олесею. Дівчинка дивилася темними оченятами у стелю, а її мати, що так довго чекала дитини, лежала й тихо дякувала Господу за те, що стала матір’ю у тридцять чотири роки.
Ганна жила з чоловіком нещасливо. Олег пив без тями, піднімав руку. Жили в селі, мали своє господарство, город. У хаті було тихо, коли батько Олесі був тверезий, навіть грав із донькою, коли вона підросла.
Такий спокій зазвичай тривав недовго. Щойно чоловік приходив додому п’яний, починав скандалити, причепився до всього, що траплялося на очі, бив дружину й виганяв її з донькою з хати. Не зважаючи на погоду — сонце, дощ чи сніг, Ганна хапала Олесю й тікала до сусідки Марії.
— Знову Олесь іде додому хитаючись, треба калітку відчинити, — голосно казала Марія й просила старшу доньку відчинити засув.
— Так, мамо, зараз, — відповідала Настя й бігла у двір, хоч і мала, але розуміла, що сусіди можуть знову прибігти.
Насті тоді було дев’ять, а Олесі — сім, але вони дружили. Чоловік ледь переступив поріг, як одразу почав сваритися:
— Чого примовкли? Бояться, значить, поважають! — розмахував руками. — Ганко, давай їсти, голодний як звір.
Ганна грюкнула мискою, налила йому борщу, поставила на стіл, збиралася принести хліб, а він уже кричав:
— Де хліб? Де ложка? — дружина поклала все перед ним, але й це його не задовольнило.
Він схопив її за руку, зачепив миску — та розбилася об підлогу. Олег з усього розмаху вдарив дружину, вона схопила Олесю й вибігла з хати. На щастя, було літо.
Марія побачила, як Ганна з донькою влітають у їхній двір, зачинила калітку, вони зайшли в хату.
— Ой, дякую, що відчинили… Дякую, Маріє, як же я тобі вдячна! Усе життя за твоє здоров’я молитимусь. Що б ми робили без тебе…
Марія жила без чоловіка з двома дітьми, завжди співчувала Ганні й допомагала. Вони могли жити у неї по кілька днів, боялися Олега. Перед його поверненням із роботи йшли до сусідів і не виходили. Олег не знав, куди ховається дружина, та йому й не треба було.
Час минав. Олеся підростала, закінчувала восьмий клас, а потім пішла до медичного училища у райцентрі. Хотілося швидше вирватися з дому. Але за тиждень до початку навчання в Олесі помер батько.
Похорон вона пам’ятає добре, бо не дуже сумувала. Ганна теж не багато плакала, а селяни просто прийшли попрощатися. Олега в селі не поважали за лютий характер — мабуть, не було людини, з якою він не посварився.
— Слава Богу, забрав Олеся, — просто сказала Марія й перехрестилась. — Не журся, Ганно, справишся. Я ж сама дітей виростила. А в тебе Олеся вже доросла.
Сусіди, почувши це, підтримали.
— Правильно, Маріє, правильно. А ти, Ганно, тепер хоча б спокійно житимеш…
Після смерті чоловіка Ганна набралася сміливості, вже не озиралася по сторонах, а донька, приїжджаючи на канікули, казала:
— Мамо, ти така гарна стала! Ось що значить спокійне життя.
— Що ти говориш, доню, — усміхалася Ганна, — але живу справді спокійно. Господи, прости мене грішну. — Вона дивилася на ікони й хрестилась.
Ганна тримала господарство: козу, свиню, курей, працювала на фермі, допомагала доньці. Город теж був у порядку. Вона жила тихо, працювала. Життя тривало.
Олеся на другому курсі зустріла перше кохання — Остапа. Хлопець із гарними кучерями та вусами з першого погляду зворушив її серце.
Вона була жвавою, вогнистою дівчиною, уміла за себе постояти, допомагала іншим, була вірною подругою. Остап їй теж сподобався, вони почали зустрічатися.
— Олесю, сьогодні йдемо в кіно, — казав він, зустрічаючи її після пар, а вона погоджувалася.
— Ну, коли ти так вирішив, то йдемо.
Після фільму гуляли. Він теж жив у гуртожитку, був із далекого села. Батька не було — загинув, коли Остап був малим, згорів у лісі. Виховували мати й бабуся, але бабуся часто хворіла. Наближався кінець навчання, а Остапа мали забрати в армію.
— Олесю, ти мене дочекаєшся? — запитував він, дивлячись їй у вічі, а вона сміялася.
— Ой, Остапе, куди ж я подінуся? Після училища поїду до мами в село, влаштуюсь у медпункт. А ти після армії приїдеш — і одружимось.
— Точно дочекаєшся?
— Обіцяю.
Проводивши Остапа в армію, Олеся влаштувалася на роботу й чекала. Листувалися, часто писали листи. Вона чекала сумлінно, хоч місцеві хлопці й залицялися.
— Я чекаю Остапа, — відповідала всім.
Минуло два роки — і він повернувся. Ранньої осені вона зустрічала його на старенькому вокзальчику.
Остап вистрибнув і
