Дим над димарем
Хтось є вдома? Ярема втягнув голову в плечі й переступив високий деревяний поріг. Зустрічай гостей, господине!
За квітчастою ширмою скрипнуло старе залізо ліжка. Ширма здригнулась, яскраві бутони півоній заплипотіли на бордовому ситці.
Ярему, це ти?
Я, тітко Варваро. Гостинців тобі привіз до Благовіщення.
Варвара сіла, спустила з ліжка набряклі ноги, намагаючись потрапити у валянки, що стояли поруч. Потім вийшла з-за ширми, підійшла до Яреми й, упершись головою в груди, обняла його по-родинному.
Ну, здравствуй, ріднесенький! Зі Стрітення не бачились. А я от грілася та й задрімала!
Тримай гостинець.
Ярема подав Варварі пакет, і та, звично бурмотячи, почала викладати продукти на стіл.
Нащо стільки всього? Чи багато мені потрібно? Оту пачку чаю, що минулого разу привіз, я тільки що відкрила, а тобі клопіт!
Ярема не слухав старих слів тітки. Коли ж вона, приймаючи гостинці, не бурчала? Він оглядав хату й згадував, як приїжджав до неї на літні канікули. Тоді тітка була молодою, жвавою. Чоловіка вона рано схоронила, і з тих пір сама господарювала.
Тепер у неї лишилася тільки кішка, а бувало і вівці, і птиця, повний двір. Сини Варвари хоч і жили в місті, але вмітку знали: допомагали сіно готувати, картоплю копати, тин лагодити. Приїжджав і Ярема як-не-як, Варвара була його рідною тіткою.
Старший син помер від довгої хвороби, а молодший надірвав спину й зляг. Місяцями не вставав, а потім пересів у візок. Далеко на такому не поїдеш. Некому стало Варвару відвідувати, а вона все клопоталась: збирала лікарські трави, сушила яблука й груші для узвару, солила огірки, вязала шкарпетки
Квітів у хаті завжди було багато, а тепер стояв лише столітник, і той наполовину обморожений. Не під силу стали домашні клопоти.
Ярема підійшов до груби й торкнувся вибіленої стіни.
Щось у тебе холодно, тітко Варваро.
Та ж не літо на дворі, ухилилась вона, починаючи бурчати на кішку, що путалась під ногами.
Сьогодні грубу не топила? спитав Ярема, не відчуваючи звичного тепла.
Плиту зранку протопила, і досить. Мороз не тріщить!
Та ж і не літо! повторив Ярема. А килими нащо прибрала? Чи не чуєш, як із підпола тягне сиротою?
Тому й прибрала, що зачіпаюсь! пояснила Варвара. Почекай, і в тебе в мої роки не буде великої охоти круг них витанцьовувати.
Може, дрова скінчились? допитувався Ярема.
Дров у мене на двадцять років вистачить! махнула рукою Варвара, заправляючи під хустку сиві пасма. Два непочатих дровника, і в сараї ще кілька рядів.
Вона підійшла до груби й уперла руки в боки. З печі гострою кромкою висіло старе ватне ковдру ось-ось упаде! Але Варвара, замість підкласти її назад, ще більше спустила на край.
Досить мені й плити.
Ну-но, показуй, що тут у тебе! здогадався Ярема й відсунув ковдру.
По вибіленій стіні груби розповзалася зловісна тріщина.
Варвара помітила її ще восени. Сподівалась, що димар не задіяно, що все обійдеться, але тріщина вирішила инакше: з неї потягнуло їдким димом, між стелею й підлогою зависла сиза смуга. Надихавшись пахкого туману, Варвара все ж нікому не розповіла про біду у сина й без того клопоту вистачало, та ще й хворий він. Вирішила зимкувати без груби, адже плита, вмурована міцно, топилась справно.
Ярема дивувався, як не поміти
