Будинок на краю болота
Оленка стояла посеред зарослого двору, по пояс у репейнику й кропиві, і дивилась на схилений сарай з облупленою табличкою: «с. Бузокове, вул. Сонячна, 1». Повітря пахло болотом, мокрим деревом і спогадами.
У дитинстві вона кожне літо проводила тут у бабусі Олени — суворої старушки з сріблястим косами і голосом, що лунав по всій околиці. Та випікала пироги з морквяною квасолею, варила трав’яний чай, вміла читати сни і шепотіти про бородавки. «Тут живуть лісові духи, — казала бабуся. — Тільки якщо прийдеш з добром, вони не торкнуться». Оленка тоді вірила.
Тепер їй тридцять один. І вона знову тут. Після десяти років з Григорієм, який залишив її за молодою фітнес‑тренеркою, і роботи в офісі, що висмоктувала її енергію, Оленка зрозуміла: якщо не повернутись зараз, буде занадто пізно. І вона повернулася, прямо на сільську доріжку.
Будинок дістався від бабусі. Мати хотіла продати його за копійки сусіду‑мисливцю, а Оленка відмовилася. Сказала: «Сама розберуся». «Знову ти балеш», — кинула мати.
У перший день Оленка просто мила підлоги. З дерев’яних дошок текла чорнозелена бруд, ніби десятиліття втоми змивалися в відро. Потім вона підмела печі, струснула пил з ікон, прогнала мишей. Вночі заснула під старим бабусиним пледом. Снилась їй хатина — тепла, жива. Наче бабуся притиснула її до грудей і прошептала: «Не бійся. Тут твоє коріння».
На третій тиждень у Бузокове приїхала делегація: мати, тітка Зоя і двоюрідний брат Василько.
— Ми тут подумали, — почала мати, оглядаючи ґанок з виразом відрази. — Якщо бабуся була одна, то й будинок треба розділити.
— Ага, — піддакнув Василько, крутячись у черевику. — Тут можна мисливську базу збудувати. Я вже оцінив.
Оленка витерла руки об фартух і вийшла на ґанок.
— Ласкаво просимо. Тільки бази тут не буде. Будинок бабуся оформила на мене за життя. Завітання у нотаріуса.
— Оленко, не піднімай голос! — підвищила тон тітка. — Ти ж одна, а Василько — сім’янка! Йому треба!
— У Василька, якщо не помиляюсь, три кредити і аліменти. Це його проблеми. А будинок — мій. І крапка.
— Подивись на неї! — вибухнула мати. — Живе тут, мов болотна відьма, а сім’ї рука піднімає!
— Руку піднімаєте ви, коли в дитинстві мене без запитань за пиріг підтягували, — сухо відповіла Оленка. — А тепер, якщо не важко, залиште мою територію.
Родичі пішли, гучно топочучи. Василько, виїжджаючи, навмисно вдарив калитку бампером.
В ту ніч, коли Оленка збиралася спати, під підлогою скрипнуло. Потім ще раз. Ніби хтось ходив у підвалі.
Вона спустилася з ліхтариком. Щілина між дошками підлоги в коморі була надто широка, і світло проскочило вниз, виявивши щось блискуче. Оленка відсунула половицю. Під нею — ящик, загорнутий у клейку плівку.
У ящику — зв’язка листів. Бабусині. Деякі адресовані їй, Оленко.
«Якщо ти читаєш це — значить, вирішила залишитися. Я знала, що ти повернешся. Тут твоя сила. Пам’ятай: у цьому будинку — твої корені, твоя кров і твоя правда. Тобі вистачить мужності бути собою. Тільки не бійся. Ні людей, ні болота. Люди — страшніше».
Листи були ніби щоденником. Бабуся писала про сни, про духів, що приходять до неї, про родичів, які терплять за мир, та про дівчину на ім’я Поліна, з якою жила у сороках. «Ми називали себе сёстрами. Тоді інакше було неможливо». Оленка захопилася. Її серце затремтіло. Чи могла бабуся…
Через тиждень у село приїхала бригада робітників: жінка середніх років з синіми волоссям, важкий чоловік у шортах і два підлітки.
— Привіт, я Кіра, — сказала синеволоса. — Я реставратор. Ви писали, що хочете відновити фасад старим способом? Ми саме так працюємо.
Оленка кивнула. Люди одразу сподобалися. Вони живуть у наметах за будинком, сміються, співають біля вогнища. Одного вечора, сідячи біля вогню, Оленка прочитала бабусині листи вголос. Гості слухали, затамувавши подих.
— Ти знаєш, — сказав важкий чоловік, — вона тобі ніби голос передала. Ось ти читаєш, а я її чую. Ніби вона тут поруч.
— Вона і є поруч, — додала Кіра. — Ми ж у Бузковому. Тут межі тонші, ніж у місті.
Наступного дня приїхав Василько. Один. З пляшкою.
— Хочу поговорити, — сказав з ґанку. — Можна?
Оленка нехотя кивнула. Він сів біля печі, оглянувся, зітхнув.
— Не тримай зла. Мати мене підштовхнула.
