Дідусь залишив мені старий будинок у селі Соснівка, а сестра отримала двокімнатну квартиру в самому центрі Києва. Чоловік назвав мене невдачою і переїхав жити до сестри. Коли я втратила все, що мала, і повернулася до села, вхід у будинок вразив мене до глибини душі…
Нотаріальна кабінетна кімната була задушлива, пахло запахом старих паперів. Зоря сиділа на незручному стільці, руки потіли від нервів. Поруч була її старша сестра Олена, у дорогому діловому костюмі, з бездоганним манікюром. Здавалося, вона прийшла не за читанням заповіту, а на важливу зустріч.
Олена листала щось у телефоні, час від часу кидала байдужі погляди на нотаріуса, ніби вже планувала, коли вийти. Зоря нервово крутила ремінець свого зношеного рюкзака. У тридцять чотири роки вона відчувала себе маленькою сестрою поруч із впевненою, успішною Оленою. Робота в місцевій бібліотеці не приносила великого доходу, проте Зоря її любила.
Інші ставили цю професію за хобі, особливо Олена, яка працювала у великій компанії і заробляла в кілька разів більше, ніж Зоря за цілий рік. Старий нотаріус у окулярах прочистив горло, відкрив папку з документами. Кімната ще більше замовкнула. На стіні тихенько тикала стара годинникова стрілка, підкреслюючи напруженість.
Час ніби сповільнився. Зоря згадала, як дідусь часто говорив: «Найважливіші речі в житті трапляються в тиші».
— Заповіт Миколи Івановича Морозова, — почав нотаріус монотонним голосом, який розлунювався в крихітному офісі.
— Я заповідаю двокімнатну квартиру на вулиці Хрещатик, будинок 27, квартира 43, разом із меблями та побутовим майном, своїй онучці — Олені Вікторівні.
Олена не підняла очей від телефону, ніби вже знала, що отримає найцінніше. Її обличчя залишилося спокійним і безжурним. У Зорі знову спалахнув знайомий біль у грудях. Знову вона була другою.
Олена завжди була першою, завжди отримувала найкраще. У школі була відмінницею, потім вступила до престижного університету, вийшла заміж за заможного бізнесмена. У неї стильна квартира, дорогий автомобіль, модний гардероб. А Зоря? Весь час у тіні старшої сестри.
— А ще, я заповідаю будинок у селі Соснівка з усіма будівлями, підсобками та земельним ділянком у 1200 квадратних метрів, своїй онучці — Зорі Вікторівні, — продовжив нотаріус, перегортаючи сторінку.
Зоря здригнулася. Будинок у селі? Той самий, майже розвалений, у якому дідусь жив останні роки? Вона згадала його лише кілька разів у дитинстві. Стіни відшаровували фарбу, дах протікав, двір зарослий — усе викликало тривогу.
Олена нарешті відклала телефон і, з легким усмішком, поглянула на сестру:
— Ну що, Аня, хоча б щось ти отримала. Чесно кажучи, не уявляю, що ти будеш робити з цим сміттям. Може, розвалиш і продаш ділянку під дачі?
Зоря мовчала. Слова застрягли в горлі. Чому дідусь так розподілив? Чи вважав він її теж невдачею? Вона хотіла плакати, але стримала себе — не тут, не перед Оленою і суворим нотаріусом, який лише мимохідь виказував співчуття.
Нотаріус продовжував формальності, перераховуючи умови заповіту. Зоря слухала розпорошено, не зовсім розуміючи, що відбувається. Дідусь завжди був справедливим, тож чому тепер усе так несправедливо? Нарешті формальності закінчилися, нотаріус вручив сестрам необхідні документи і ключі.
Олена швидко підписала всі папери, акуратно поклала ключі у свій стильний клатч і піднялася.
— Мені треба йти, у мене зустріч із клієнтами, — сказала вона, не дивлячись на Зорю. — Будемо на зв’язку. Не засмучуйся, хоча б щось ти отримала.
І вона вийшла, залишивши після себе легкий шлейф французького парфуму.
Зоря ще довго сиділа в кабінеті, тримаючи в руках ключі від сільського будинку. Вони були важкі, залізні, іржаві на краях, старовинні, з довгими зубцями, зовсім не такі, як елегантні ключі Олени. За вікном вже стояв її чоловік Михайло, який чекав біля старого «Запорука», курив і нервово поглядав на годинник.
— І що ти отримала? — спитав він без привітання. — Сподіваюсь, хоча б щось варте?
Зоря повільно розповіла про заповіт. З кожним словом обличчя Михайла темніло.
— Будинок у селі?! Ти серйозна? Ти знову все зіпсувала! Сестра отримала квартиру у центрі вартістю три мільйони, а ти — якусь крихту!
Михайло вдарив кулаком по капоті машини.
— Ти могла вплинути на діда! Сказати, що ти заслуговуєш більше! Поговори з ним!
— Ні… Ти завжди був тихим мишкою.
— Завжди стоїш осторонь, нічого не можеш. Не можеш навіть гідну спадщину отримати.
Його слова різали, як ножі. Сім років шлюбу, а він говорив, ніби вони чужі.
— Михайле, не кричи. Люди бачать.
— Може, з ц
