30 травня 2025 року
Сьогодні отримав у спадок те, що залишив дідусь у заповіті. Коли я зайшов у стару хату на краю села, мене охопило незвичайне відчуття…
Старий нотаріус у своєму кутку пахнув папіром і пилом. Я, Віктор Петрович, сидів на незручному стільці, руки тряслися. Поруч стояла моя старша сестра — Ганна Сергіївна, у дорогому костюмі, з бездоганним манікюром. Здавалося, вона прийшла не за читанням заповіту, а на важливу зустріч.
Ганна постійно гортала телефон, поглядаючи на нотаріуса з нетерпінням. Я, у тридцяти чотирьох, працюю бібліотекарем у нашій районній бібліотеці. Заробіток скромний, а робота — моя пристрасть. Сестра ж — менеджер у великій компанії, її зарплата в декілька разів перевищує мою річну.
Нотаріус, старий чоловік у окулярах, прочистив горло і розкрив папку. На стіні тихо тикало старе годинник.
«Заповіт мого батька, Николая Івановича Морозова», — промовив він монотонно.
«Я залишаю двокімнатну квартиру на вулиці Хрещатик, будинок 27, квартира 43, разом з меблями — Ганні Сергіївні», — продовжив він.
Ганна не підняла погляд з телефону, лице залишилось без емоцій. Я відчув знайомий стиск у грудях.
«А також будинок у селі Соснівка з усіма прибудинками і земельною ділянкою 1200 м² — моїй онучці, мені, Віктору Петровичу», — сказав нотаріус, перегортуючи сторінку.
Я споглянув стару хату, що стоїть майже в руїні, з облупленими стінами, протікаючою дахом і зарослим двором. Ганна усміхнулася:
«Отже, Вікторе, ти отримав «мусор». Можеш знести його і продати землю під дачі».
Я мовчки тримав у руках ключі від будинку. Вони були важкі, залізні, з іржею на краях. Зовні вже стояв мій чоловік — Михайло — біля старенької машини, з сигаретою в роті.
«Що ти отримав?» — запитав він без привітання.
Я розповів про заповіт. Обличчя Михайла почервоніло, а потім він зірвав кришку машини і крикнув:
«Будинок у селі? Ти знову зіпсувала все! Твоя сестра отримала квартиру в центрі вартістю мільйони, а ти — розвалину!»
Я намагався захиститися, що це рішення діда, а не моє. Він лише підвищив голос, назвав мене «мишкою», «не здатною» і сказав, що я не заслуговую на нічого.
Після того, як Михайло вийшов, я залишився сам у нотаріуса. Коли він підписав документи, я отримав важкі ключі від будинку.
Вечері я сидів у пустій кімнаті, розглядаючи їх. Виходив на подвір’я, де мене вже чекала старенька хата. На порозі стояв мій дідусь — Николай Іванович — у спогадах, а не в реальності.
Дідусь був простим чоловіком: трактористом, потім локомотивником, а в старості — селянином у Соснівці. Він навчав мене розрізняти їстівні гриби, розповідав про пташок і про те, що «найголовніше в житті — тиша».
Того ж вечора я знайшов у скрині старий лист. Він був під подушкою на старому дивані. У листі дідусь писав:
«Любий онуче, якщо ти читаєш це, то я вже не з тобою. Я залишив тобі справжнє надбання — скарб, захований під яблуневим деревом у дворі. Ти знайдеш металеву коробку, в якій лежать золоті прикраси, монети, коштовності. Це допоможе тобі розпочати нове життя, але пам’ятай: багатство має робити людину кращою, а не жадібною».
Я вийшов у сад, знайшов старе яблуне, відміряв півтора метра від стовбура до будинку і почав копати. Після двох годин важкої праці лопата вдарила в метал. Я обережно витягнув маленьку скриньку, підняв кришку і побачив блискуче золото: намиста, кільця, монети, діаманти. Оцінка, яку сказав експерт, склала близько 15 млн грн.
Тепер я володію не лише хатою, а й скарбом, який може змінити все. Михайло спробував повернутись, пропонуючи «запустити бізнес» і «повернутися разом», проте я зрозумів, що його любов була лише до грошей.
Ганна теж захотіла частину скарбу, пропонуючи розділити прибуток від продажу землі, коли у селі планують будівництво котеджного поселення. Я відмовився, бо зрозумів, що вони лише бачать у мене легковажну жертву.
Сьогодні я закрив двері перед Михайлом і сказав: «Ти можеш йти. Я більше не потребую твоїх образ і вимог». Він вийшов, а я залишився в новій хаті, де раптом стало тепло і спокійно.
Тепер я планую відновити будинок, створити в селі маленьку бібліотеку, допомагати місцевим жителям і, звичайно, розумно інвестувати скарб у майбутнє.
Урок, який я виніс із усіх цих подій, простий: справжня цінність — не в тому, що нам залишають інші, а в тому, як ми використовуємо те, що маємо, і чи залишаємося вірними собі. Якщо серце чисте, навіть старий будинок і зникаюча тиша можуть стати початком нового, гідного життя.
