Я провела десять років у очікуванні його розлучення — і лише потім зрозуміла, якою дурною була.
Сидила я в парку, і на душі було важко. Поруч на лавочці опинилася жінка — років сорока з чимось. Ми заговорили. І раптом вона, ніби давно шукала вуха, щоб вилити душу, почала розповідати свою історію. Історію болю, сліпої любові та саморуйнування. Тоді я ще не знала, що ця розповідь назавжди закарбується в моїй пам’яті. І ось я передаю її вам — можливо, комусь вона відкриє очі.
Її звали Соломія, і коли вся ця історія почалася, їй було лише 23. Щойно закінчила університет, перспективна, з блискучими перспективами в банку — перша робота, перші успіхи. А потім, за кілька місяців, у відділ прийшов він — Олег. Звичайний, нічим не виразний чоловік. Але, за її словами, щось в ньому притягувало. Він часто сідав поруч на нарадах, намагався бути ближче на корпоративах. І їй це подобалося. Здавалося, між ними щось починається.
Одного разу після заходу він запропонував підвезти колегу, яка жила в селі, — а заодно і Соломію, щоб уникнути пліток. По дорозі зізнався, що вона йому дуже подобається. Наступного дня прийшов до неї з величезним букетом троянд. І з того моменту почалася їхня романтична історія. Щодня — нові квіти, зустрічі, погляди, дотики. Соломія була на сьомому небі. Аж до того самого дня…
Корпоратив. Олег заходить не один — з жінкою. Скромною, звичайною, нічим не виразною. Але колеги почали шепотіти: «Це ж його дружина!» У Соломії все всередині обрушилося. Вона вилетіла з бенкету, плакала до світанку. Але вже наступного дня він стояв біля її дверей з тюльпанами, зі сльозами на очах і каяттям. Казав, що з дружиною все давно в минулому, що живуть вони лише заради дитини, що душею він із Соломією.
І вона знову повірила.
Він клявся, що подасть на розлучення. Благав потерпіти. Чекав, поки син підросте. Потім — поки піде до школи. А потім дружина знову виявилася вагітною. Він прийшов до Соломії з винними очима: «Ну як я зараз її покину, коли вона чекає другу дитину?» — і благав почекати ще. Вона чекала. Любила. Вірила. Щодня він приходив до неї, обіцяв, що «ще трохи», що все буде, як вона мріє. А потім знову відкладав.
Так тяглося десять років. Він приходив, забираючи з собою її надію, залишаючи їй самотність. А вона терпіла. Її мати не раз намагалася поговорити з нею, відкрити їй очі. Одного разу, не витримавши, поїхала до батьків Олега. Там побачила «розлученого» зятя, який лежав на дивані, обіймаючи молодшого сина та цілуючи дружину в щоку. Він навіть не вдавав, що йому ця родина чужа. Просто жив на два боки.
Соломія була зламана. Їй було 33. За плечима — десятиліття болю, очікувань, принижень. Життя йшло повз, а вона стояла на узбіччі, тримаючи в руках букет обманів.
Але історія Соломії не закінчилася трагедією. Вона знайшла в собі сили піти. Назавжди. І одного дня зустріла іншого чоловіка — простого, доброго, без гучних слів, але з чистими намірами. У 35 вона вперше стала матір’ю. Сьогодні її синові 17. І хоча подруги її віку вже няньчаться з онуками, Соломія не шкодує. Вона каже: «Я народила в момент, коли справді була готова стати матір’ю. Я полюбила того, хто заслужив мою любов. І найголовніше — я пробачила себе за ту сліпоту».
А Олег? Досі живе з тією жінкою. Іноді дзвонить. Іноді пише. Іноді дивиться її сторіс. Але Соломія більше не відгукується. Вона знає ціну своїм рокам. Своєму серцю. І своєму щастю.
