Там, де ніжність вважають слабкістю
—Навіщо трирічній дитині букет квітів? — Оля нахилилась над вазою й утягла носом солодкий аромат. — Не можу зрозуміти. На ці гроші можна було торт замовити чи аніматорів.
—Ти й не зрозумієш мене, — тихо, ледве чутно, промовила Настя.
У кімнату вбігла мала Софійка й штовхнула матір за поділ. Сьогодні їй сповнилося три роки, і Настя здивувалася, як швидко проминув час.
—Що хочеш, малеча? — Настя погладила доньку по голові й поправила ґудзик на сукні.
Софійка пальцем показала у вітальню, де стояв величезний торт.
—Ні. Спочатку чекаємо гостей. Бабуся з дідусем уже їдуть. Потерпи, серденько.
Дівчинка надула губки й поплелась геть. Оля знову вдихнула аромат квітів.
—Пахнуть божественно. Скільки віддала за букет?
—Півтори тисячі, — байдуже відповіла Настя.
—Ну поясни мені, який сенс дарувати дітям квіти? — Оля підняла брову. — У такому віці їм потрібні цукерки та іграшки. Навіть іграшки, мені здається, їх уже не цікавлять. Але квіти…
—Не поясню, Олю. Це моя принципова позиція. А цукерки й іграшки я їй і так купую.
Настя глянула у порожній дверний проріз, звідки кілька хвилин тому вискочила донька.
«Три роки. Неймовірно…» — промайнуло в голові. Раптом нахлинув жаль. Вже три роки, а Софійка досі не розмовляє. Настя струснула головою, намагаючись відігнати погані думки. Але було пізно — тривога вже обпекла серце.
—А де наша іменинниця? — у коридорі роздався дзвінкий голос Тетяни, матері Насті, і за мить у кімнату увійшли батьки. — Двері відчинені залишати не боїшся?
—Знала, що ви вже їдете, — посміхнулася Настя.
—Привіт, сонечко! — Тетяна підхопила онуку на руки й міцно притиснула. — Яка ж ти сьогодні гарненька!
—Вона завжди така, — прошепотіла Настя.
Батько підійшов до доньки й лише кивнув. Ось і все привітання, на яке вони з Софійкою заслуговували. Простий кивок.
—О, Таню, дивись, наша донька знову гроші на вітер пускає, — з єхидою промовив батько.
—Василю, не починай… — вступилася Тетяна.
—Дурнями займаєшся, — не заспокоювався він.
—Тату, будь ласка, — благаюче подивилася Настя на доньку. — Не зараз.
—Не зараз, то не зараз, — махнув рукою батько і пішов у вітальню.
Софійка, ніби відчувши напругу, притулилася до бабусі й сховала обличчя у її плече.
—От і налякали дитину своїми сварками, — докірливо подивилася Тетяна на доньку.
—Я ні з ким не сварилася, — сухо відповіла Настя і вийшла з кімнати.
Гості сіли за стіл. Настя метушилася на кухні, досилаючи останні страви. Батько мовчки копирсав виделкою у тарілці.
«Знову щось не так», — подумала Настя.
—Тату, все добре? Не смачно?
—Їсти можна, — кинув він, а потім демонстративно відсунув тарілку.
Настя, яка стояла з великою мискою в руках, подивилася на батька й вирішила сьогодні мовчати. Але конфлікту, схоже, не вдалося уникнути.
—Ну що, коли ти візьмешся за дитину? — спитав він.
—Про що ти? — Настя відчула, як внутрі її стягнуло в тугий вузол. Пальці впилися в край миски, і вона ледве розтиснула їх, щоб поставити їжу на стіл.
—У тебе дитина не розмовляє, а ти їй квіточки купуєш на кожне свято. Три роки доньці, а досі мовчить.
—Тату, ти ж знаєш, що я вже всіма силами займаюся цим. І, якщо чесно, переживаю більше, ніж усі ви разом.
—Василю, давай не зараз, не при Софійці, — дёрнула чоловіка за рукав Тетяна, але він відсторонився.
—Ти взагалі думаєш про майбутнє дитини? Ти у її віці вже вірші розповідала, а Софійка…
Настя відчула, як кров прилила до обличчя. Руки тремтіли, але не від страху, а від гніву. Маленька Софійка зісподу глянула на матір. Оля, спостерігаючи за сваркою, миттєво зрозуміла — треба забрати дитину.
—Малятко, підемо подарунки розгортати, — прошепотіла вона дівчинці й вивела її з-за столу.
У вітальні встановилася напружена тиша.
—Я з усіх сил стараюся, — промовила Настя крізь зуби, впіраючись поглядом у батька, — щоб моя донька заговорила. Кожен день я чую, як у когось діти Пушкіна читають чи Нобелівську премію отримують. Софійка не єдина така. Вона здорова дитина.
—Таню, подивися на цю вперту дівку! Чому вона не хоче прийняти очевидне?
—Очевидне для тебе — це те, що моя донька якась ненормальна? — голос Насті здригнувся від люті.
—Я цього не казав, — батько гордо підняв підборіддя.
—Але думаєш! — Настя схопилася зі стільця. Він захитався й упав. — Ти завждиА потім Софійка, немов почувши, як мама її захищає, усміхнулась і прошепотіла: «Я тебе люблю».
