Минув майже рік, як Соломія повернулася додому в селище з Києва після розлучення з чоловіком. Тоді їхала додому й думала:
«Ну зараз почнуться питання й розпитування: як, чому, а де чоловік?»
Так і сталося. Щойно зустрічала знайомих, першим питанням було: чому вона повернулася назавжди, а потім уже про чоловіка Богдана.
Після школи Соломія з Богданом поїхали до Києва: вона — у медичний інститут, він — у політехнічний. Обоє вступили, радості було багато.
З Богданом вона зустрічалася ще з десятого класу. Про них усі казали:
«Красиві обоє, ніби створені одне для одного.»
Їм було комфортно разом, розуміли один одного майже без слів. У школі всі знали, що у них серйозні почуття. Хоч і навчалися в різних інститутах, все одно зустрічалися. Їхні стосунки витримали все, і на п’ятому курсі вони одружилися. Квартиру орендували. Богдан уже працював, точніше, підробляв. Гроші були потрібні.
Після інституту минуло три роки, коли Соломія вирішила народити дитину.
«Бодя, думаю, нам уже час стати батьками. Обоє працюємо, на ногах твердо стоїмо, зарплати добрі.»
«Ще рано. Власної квартири немає, по орендах з дитиною мандрувати?»
«Та в Києві квартиру не так просто купити, скільки ж грошей треба. Ще літ десять працювати, а тоді вже пізно народжувати,» — не поступалася Соломія.
«Я сказав ні. Дитина нам не потрібна. Взагалі, я дітей не переношу. Не люблю, коли вони піщать, верещать, кричать,» — грубо відповів чоловік.
«Тобто ти хочеш сказати, що дітей у нас не буде?» — здивувалася дружина.
«Саме так і кажу…»
Соломія була в шоці. У голові не вкладалося:
«Як так? Яка ж родина без дітей? Адже Богдан сам із багатодітної сім’ї — їх у батьків четверо.»
З того дня між ними пробігла чорна кішка. Соломія категорично не погоджувалася з чоловіком. А Богдан стояв на своєму. Рішуча розмова відбулася через п’ять років спільного життя.
«Соломіє, я тобі сказав, що дітей не терплю,» — роздратовано говорив він. — «Якщо хочеш дитину — народжуй, але виховуватимеш її сама. Тобі все зрозуміло?»
Соломія не розуміла, коли Богдан став таким. Завжди був спокійним, доброзичливим, а тепер — злим і різким. Вона все зрозуміла. Кохання між ними закінчилося.
«Все зрозуміло,» — спокійно відповіла вона. — «Ще зрозуміла, що нам із тобою не по дорозі.»
«Ну нарешті дочекалася,» — єхидно сказав чоловік.
Наступного дня Соломія написала заяву на роботі, звільнилася й поїхала до батьків. Питань у всіх було багато. Але вона подала на розлучення, і ось вона вже вільна жінка — дитячий лікар у сільській поліклініці. Звикла швидко, адже повернулася додому, де все знайоме, рідне, і навіть люди тут простіші.
Щоправда, колишня однокласниця Мар’яна при зустрічі єхидно кинула:
«Не прижилася в столиці, і Бодько тебе не втримав. Я так і знала. А я б із ним щасливо жила. Це ти винна — він у школі в тебе закоханий був. Мені дорогу перейшла. А тепер ні собі, ні мені…» Соломія нічого не відповіла й пішла далі.
Вона жила з батьками у своєму будинку. Батько добудував другий поверх, тепер у них багато місця. Соломію поселили нагорі — з видом на річку.
«Яка краса,» — щоранку, підходячи до вікна, говорила вона собі. — «Чим не чудово? А в великому місті через хмарочоси нічого не видно, лише смог.»
«Доню, сніданок готовий,» — згукнула мати.
Загалом Соломії подобалося жити з батьками. Мати піклується про них із батьком, а вони завжди дякують їй за сніданок. Потім розходяться на роботу — мати залишається вдома. Вона домогосподарка, у батька невеликий бізнес, тому вона може не працювати. Так вирішив чоловік, а вона задоволена.
Після сніданку Соломія сказала матері, що після роботи затримається.
«І куди це ти зібралася?»
«У ресторан запросив мене Арсен… Вікторович.»
«Оце знайшла з ким іти,» — незадоволено відповів батько. — «Місцевий депутат, нічого путнього не робить, уже тричі одружувався й розлучався, а все на те саме… Не подобається мені це, доню.»
«Тату, по-перше, я не підліток і розумію, що до чого. По-друге, я обіцяла, і слово треба тримати. Ну й що страшного, якщо я з ним поспілкуюся?»
«Ну дивися, дочко, я попередив,» — лишився при своєму батько, а мати його підтримала.
Після роботи, вийшовши з поліклініки, Соломія побачила Арсена Вікторовича з величезним букетом. Він одразу підбіг, незважаючи на свою товсту статуру.
«Привіт, Соломійко, дуже радий, так чекав нашої зустрічі,» — він уже відчинив двері авто й допоміг сісти.
«Оце так джентльмен…» — подумала вона.
У ресторані сиділи недовго. Арсен запросив до себе — хотів похизуватися котеджем і життям.
Соломія з щирим захопленням оглядала інтер’єр. Чека
