Одна стара таємниця назавжди змінила моє життя.
Сьогодні пишу не по скарзі й не поради радити, а просто поділитися. Бувають події, що розтинають час навпіл, несучи з собою й біль, і радість, і плач. Моя історія саме така. Почалася з любові. А завершилася… новим життям.
Мене звуть Богдан. Мені п’ятдесят чотири. І довгі роки я жив, як привид. Самотній. Без дружини. Без дітей. Без майбутнього, лише з минулим — і серед споминів одне ім’я горіло яскравіше за інші: Соломія.
Зустрів її в студентські роки у Харкові. Вона була незвичайною. Не голосною красунею, а жінкою, що світилась ізсередини. Поряд із нею я навчався дихати наново. Розуміли одне одного без слів. Здавалось, ми вже були разом у минулому житті. Думки, дотики, усмішки — усе відбувалося на рівні душі. Я вірив: вона — моя. Моя доля.
Ми будували плани. Мріяли про хатку, дітей, про спокійну старость поруч. Вже серйозно обговорювали весілля, коли раптом — як грім серед ясного неба: мій батько тяжко захворів.
Я — єдина дитина. Мати померла ще в дитинстві, родичів не лишилось. Я не міг кинути батька, не міг залишити його на чужих. Довелося повернутися до Полтави, відмовитися від роботи, яку вже знайшов. Благав Соломію поїхати зі мною. Але вона відмовилась. Сказала, що не може кинути все, що створила. Я не осуджував її, хоча серце стискалося від болю. Ми попрощалися. Тоді я не знав — назавжди.
Спершу писав їй. Довго. Шукав у листах відлуння тієї любові, тієї ниточки, що колись нас з’єднувала. Але відповіді не було. Згодом я замкнувся. Роки минали в турботі за хворим батьком. Сім років. Годував, перевертав, мив, сидів біля ліжка. Він пішов тихо, спокійно. А я залишився зовсім сам.
Коли все закінчилося, я не повернувся до Харкова. Не поїхав шукати Соломію. Був певен: вона забула мене, влаштувала своє життя. Навіщо їй людина, яка зникла на сім років? Не хотів заважати її щастю. Так думав тоді.
З того часу я жив… ну, як жити — існував. Друзі давно обзавелися сім’ями, онуками. Хтось намагався знайомити мене з жінками, казали: «Годі, Богдане, час уже!» Але моє серце мовчало. Жодна не торкнулася того, що запалила Соломія. Не хотів брехні. Не хотів життя «для галочки».
А потім одного ранку — звичайна кава на кухні — почув дзвінок у двері. Відчинив — і на порозі стояла дівчина. Молода, років двадцять п’ять. Гарна, але вразили мене не це. А її очі. Зелені. Такі самі, як у Соломії. Земля під ногами захиталася.
Вона мовчки простягнула мені конверт і маленьку підвіску. Ту саму, яку я колись подарував Соломії. Впізнав її миттєво. У листі стояло: «Пробач, що не сказала тоді… Це — твоя донька».
Її звали Зоряна. І вона — моя. Донька, про яку я не знав. Донька, яку виростили без мене.
Соломія писала, що дізналася про вагітність через тиждень після мого від’їзду. Але не хотіла турбувати мене, відривати від догляду за батьком. Вона поїхала до тітки, змінила адресу, номер. Чекала, що я повернуся. А я думав, що вона просто пішла. Отак, через дурність, через гордість, через мовчання — ми втратили одне одного.
Вона народила Зоряну. Сама. Виростила її. Дала їй усе. А потім, рік тому, Соломії поставили жахливий діагноз — рак. Вона знала, що час обмежений. І перед смертю розказала доньці правду. А та — знайшла мене. Прийшла. Стала на порозі — і повернула мене до життя.
З того дня все змінилося. Зоряна — моя дитина. У неї чоловік — добрий хлопець, Тарас. І в мене є онук — Левко, названий на честь мого батька. Я знову потрібен. Я знову живу.
Я продав батьківську хату в Полтаві, відмовився від спадщини. Купив скромну квартиру в Харкові, за десять хвилин від доньки. Разом проводимо вихідні, забираю Левка з садочка, гуляємо в парку. Навертаю те, що впустив, роки, що пройшли крізь пальці.
Не шкодую ні про біль, ні про сльози. Бо саме вони привели мене туди, де я зараз. Я знову дихаю. Я не самотній.
