«Може, хоч одного віддамо в дитячий будинок?» — кинув Микола, коли зайшов до пологового.
Оксана ніколи не мріяла про зірки з неба. Виросла в селі Глибоке на Волині, де кожен гривень рахували, а святкову вишиванку носили роками. Зранку — доярка, удень — город, увечері — допомога матері. Смирна, працьовита, з добрим серцем.
Хлопці в селі за нею ходили — один палкіший за одного. Та її серце не тремтіло. Аж поки не приїхав Микола — кремезний, з Тернополя, з двома продуктовими крамницями. Для села — великий пан. Дівчата в’юнками вилися коло нього, а він раптом обрав Оксану.
«Ти інша, — сказав якось, коли йшли стежкою до річки. — З тобою як за кам’яною стіною».
Вона не повірила. А за півроку він упав на коліна з обручкою.
Весілля справляли в сільському клубі. Оксана не жадала розкошів — лише щоб любив. Вона пекла, прасувала, мила, з ранку до ночі. Микола задоволено кивав, але… холодно. Не обіймав, не цілував, навіть «кохаю» не говорив.
«Чоловіки такі», — вірила вона. А коли він за вечерею промовив: «Час про дітей подумати», — їй здалося, що щастя близьке.
Життя йшло тихо. Оксана мріяла, як годуватиме сина варениками, а дончі заплітатиме коси. Микола все частіше згадував «дітей» у множині, і вона вірила — ось-ось.
І ось — дві смужки. Вона ревла від щастя. Вони стануть родиною.
Микола лише сухо кинув: «Ну, значить, готуймось».
«Чоловіки не вміють радіти», — думала вона. Головне — не проти.
На УЗД їй оголосили: трійня. Два хлопчики й дівчинка. Оксана вийшла, немов у сні, шепотіла до живота: «Справді?..»
Радість і жах. Бо знала, що скаже Микола.
Вона мовчала. Нехай звикне. А потім буде пізно.
Але одного вечора не витримала:
«Миколо… У нас не одна дитина».
«Двійня?» — він навіть не відірвав очей від телефона.
«Трійня».
Він підвівся, не доївши: «Ти що, божевільна?»
На ранок у неї почалися перейми. Він не відповідав на дзвінки. Вона сама викликала «швидку».
Пологи були довгими, але трійнята народилися здоровими.
Коли Микола прийшов, лише поблід:
«Це… всі наші?»
«Так».
Він сів, потім видихнув:
«Може, одного віддамо? Хоч би одного… Грошей же не вистачить».
Оксана підвелася:
«Забирай свої пелюшки й іди».
Він кричав, лаявся, звинувачував. Потім пішов. Назавжди.
Вона дивилася на трьох немовлят. Її кров. Її світ.
Не плакала. Не було часу.
Батько приїхав на старій «Таврії», подивився на онуків і мовив: «Виживемо».
Додому. Грубка, запах молока. Мати п
