Змарнував свій час
У двадцять три роки вийшла заміж Олена за Миколу з кохання й вважала, що родинні турботи, хоч і втомлювали, були найприємнішими в житті. Після весілля її серце сповнювалося щастям, адже кохання між ними було справжнім. А кохання, як відомо, перемагає все.
Єдине, що засмутило Олену, — це необхідність жити зі свекрухою. Хоча в сусідньому селі в неї залишився будинок по батькові, останні роки вона виховувалася дідом — батьки померли рано.
— До твого дому не підемо, житимемо з моєю матір’ю, інакше вона образиться, — рішуче заявив Микола. — Я певен, ви знайдете спільну мову.
Олена старалася догодити свекрусі Ганні Іванівні: посміхалася, говорила ввічливо, трималася скромно. Спочатку та теж не докучала невістці. Але серцем Олена відчувала, що Ганна не така, якою здається. Від неї віяло лицемірством і незадоволенням.
Олена повідомила чоловіка:
— Миколо, я вагітна, у нас буде дитина.
— Добре, я радий, — спокійно відповів він, що навіть здивувало дружину. — Зараз скажу матері, мабуть, зрадіє.
І пішов.
Ось тут-то Ганна і відчула слабкість і залежність невістки, швидко перебравши владу в свої руки. Тепер Олена тільки й чула нарікання свекруги. Якщо їй хотілося чогось незвичайного з’їсти, та кричала:
— Ти має думати про дитину, а не про себе! Оце захотілося їй!
Звісно, Олені хотілося вірити, що це материнська турбота, але вона бачила правду. Ганна дивилася на неї злісно, лаяла за все: ніби погано вимила посуд, неправильно підмела подвір’я, змушувала збирати вишні, хоча треба було лізти на дерево.
— Я не зможу на дерево залізти, — пояснювала вона, але свекруха лише докоряла, ніби забувши про вагітність.
Чоловік мовчав, правда, дружину не лаяв і матері нічого не казав. До літа народився син Івасик. Тепер Олена була цілковито захоплена материнством, а свекруха зранку починала бурчати, що вона неправильно доглядає за сином.
Микола часто їздив у відрядження, а коли повертався, вони разом гуляли з Івасиком. Та все було б нічого, якби Олена одного разу не почула, як Ганна дорікає синові:
— Ти що, не помічаєш, що Івасик на тебе не схожий? У нас у роду світляків не було.
— Мамо, до чого це ти? — здивувався син.
— Та так, в кого він такий білявий?
— Значить, у роду Олени були світловолосі, і сама вона русява.
— Ой, який там у неї рід? Хіба вона його знає?
Олені стало ніяково. Виходить, свекруха її не любить, бо вона «без роду, без племені». Знайшла за що чіплятися. До того ж у селі їй розповіли, що Ганна всім розтрубила: не подобається їй невістка, не ту вибрав син. Але змирилася, бо син живе з нею.
Так тривало, поки Івасикові не виповнився рік. Свекруха не допомагала з онуком, а ставилася до Олени ще гірше. Микола все частіше їздив у довгі відрядження. Коли повертався, дружина скаржилася на матір:
— Я більше не можу жити з твоєю матір’ю. Кожен день вона мене ображає, кричить, навіть Івасика своїм криком лякає. Він же маленький, плаче від її голосу. Невже вона не розуміє? Давай переїдемо в село, там же наш дім. Ти все одно довго буваєш у відрядженнях.
Чоловік спершу мовчав, а потім огризнув дружину й навіть матір:
— Не знаю, як ми житимемо далі, але вам доведеться змиритися. У нас будуть зміни в родині.
— Які саме? — запитала дружина.
— Ось такі. Наступного разу, через дві тижні, я приїду з другою дружиною та сином. І житимемо всі разом.
— Яка друга дружина? — зблідла Олена.
— Ну, скажімо, сужителька. Двоєженство ж заборонене. Її звуть Наталя, а сина — Петром, він одноліток Івасикові. Вона народила майже одночасно з тобою.
— То ти все цей час жив на дві родини? — здивувалася мати.
Він кивнув і значуче подивився на дружину:
— Вибач, Оленко, так вийшло. Це було там, на стороні, я думав — тимчасово. Ми з тобою одружилися, і я планував закінчити ті стосунки. Але Наталка виявилася спритнішою — завагітніла. І ось так сталося, що ви народили майже одночасно.
— Ой, лишечко, що коїться! — охала Ганна Іванівна, не розуміючи, чи радіти другому онукові.
А в Олени земля під ногами затремтіла. Микола її зрадив, а вона вірила в кохання. Але найгірше було те, що він не відчував жалю, на його обличчі була радість. Він вважав, що Олена має терпіти й ще й дякувати, що він її не виганяє.
Терпіти вона не збиралася. Вранці зібрала речі й з сином виїхала першим автобусом у своє село. Ніхто її не зупиняв. Дідів дім зустрів їх сирістю й пилом — давно не топили.
А Ганна допитувалася в сина:
— Хто ця твоя Наталка? Міська, чи що? Хто її батьки?
— Так, міська, батьки — інженери, — з гордістю відповів Микола.
Ган
