Це не твоя дити́на! вигукнула Оксана, і папірець, затиснутий у її пальцях, злетів угору, мов птах, та впав прямо у відро біля дверей. На, тримай! Спали, якщо хочеш! Мені бага́то!
Андрій стояв на порозі, тримаючи в руках пакет із фруктами та іграшкою для сина. Навіть не встиг зняти взу́ття. Все сталося за кілька секунд як грім серед ясного неба.
Що ти несе́ш? спитав він, відчуваючи, як усередині все стискається.
Те, що заслужив, відповіла вона, тремтячи від люті. Ти роками душив мене, вважав, що я повинна бути вдячна за те, що взагалі зі мною живеш. Контролював кожен мій крок, кожну гривню, кожен погляд. А тепер ще й смієш приходити сюди, ніби нічого не сталося, з бананами та плюшевим ведмедиком?
Я прийшов до сина, тихо сказав він.
Сина? вона гірко засміялася. У тебе немає сина! Ні тут, ні де б то не було! Цей хлопчик не твій. Генетично. По крові. По ДНК. І все, що ти в нього вклав, даремно. Бо ти не батько. Ти просто дурень, який вірив, що любов можна купити підгузками та рахунками за комуналку.
Андрій стояв, наче прикований. У голові гуло. Він дивився на неї, але не бачив. Єдине, що він чув, це слова «не твій». Вони лунали, як луна, і врізалися у свідомість.
Ти брешеш, нарешті вимовив він.
Я брехала тридцять років, відповіла вона. Брехала собі, що ти станеш кращим. Брехала синові, що ти герой. А тепер сказала правду. І не шкодую.
Він крокнув уперед, нахилився і дістав папірець із смітника. Він був помятий, у плямах від кафейної гущі, але печатка лабораторії та висновок читалися чітко: «Ймовірність батьківства виключено. Біологічний батько не вказано».
Андрій перечитав двічі. Потім третій раз. Слова не змінювалися.
Коли ти це зробила? спитав він, не піднімаючи очей.
Місяць тому, сказала вона. Довго збиралася. Не заради тебе. Заради себе. Хотіла знати, скільки років прожила у брехні. І тепер знаю. Тридцять. І ти також.
Він сів на табурет у передпоко́ї. Пакет із фруктами впав на підлогу. Банани покотилися по лінолеуму.
А він знає? спитав він.
Хто? Сашко? Ні. І не повинен знати. Нехай думає, що ти його батько. Бо ти ним був. По-справжньому. Ти вчив його їздити на велосипеді, провожав до школи, лікував, коли хворів. Платив за заняття, за гуртки, за табір. Ти був поруч. А це важливіше, ніж якась там кров.
А ти? спитав він. Хто він? Той, хто зачав?
Не важливо, сказала вона. Він пішов ще до народження. І не повернувся. Це не був коханець, не роман. Це була помилка. Одного разу. У момент слабкості. Я думала, ти зрозумієш. Намагалася сказати, але ти тоді на роботі був пі
