Це не твій син! вигукнула Оксана, і папір, затиснутий у її пальцях, зірвався вгору, наче птах, і впав просто у смітник біля дверей. Ось, тримай! Спали, якщо хочеш! Мені байдуже!
Андрій стояв на порозі, тримаючи в руках пакет із фруктами та іграшкою для сина. Він не встиг навіть зняти взуття. Усе сталося за мить як грім серед ясного неба.
Що ти несеш? спитав він, відчуваючи, як усередині все стискається.
Те, що ти заслужив, відповіла вона, тремтячи від люті. Ти роками душив мене, вважав, що я маю бути вдячна за те, що взагалі з тобою живу. Ти контролював кожен мій крок, кожну гривню, кожен погляд. А тепер ти ще й насмілюєшся приходити сюди, ніби нічого не сталося, з бананами та плюшевим ведмедиком?
Я прийшов до сина, тихо сказав він.
Сина? вона гірко засміялася. У тебе немає сина! Ні тут, ні де б то не було! Цей хлопчик не твій. Генетично. По крові. По ДНК. І все, що ти в нього вкладав, даремно. Бо ти не батько. Ти просто дурень, який вірив, що любов можна купити підгузками та рахунками за квартиру.
Андрій стояв, наче вкопаний. У голові гуло. Він дивився на неї, але не бачив. Все, що він чув, це слова «не твій». Вони відскакували від стін, наче луна, і вривалися в свідомість.
Ти брешеш, сказав він нарешті.
Я брехала тридцять років, відповіла вона. Брехала собі, що ти станеш кращим. Брехала синові, що ти герой. А тепер я сказала правду. І не шкодую.
Він крокнув уперед, нахилився і витягнув папір із смітника. Він був зімятий, у плямах від кавової гущі, але печатка лабораторії та висновок читалися чітко: «Ймовірність батьківства виключена. Біологічний батько не вказано».
Андрій перечитав двічі. Потім третій раз. Слова не змінювалися.
Коли ти це зробила? спитав він, не піднімаючи очей.
Місяць тому, сказала вона. Довго збиралася. Не заради тебе. Заради себе. Хотіла знати, скільки років прожила у брехні. І ось тепер знаю. Тридцять. І ти теж.
Він сів на табурет біля входу. Пакет із фруктами впав на підлогу. Банани покотилися по лінолеуму.
А він знає? спитав він.
Хто? Славко? Ні. І не має знати. Нехай думає, що ти його батько. Бо ти ним був. Насправді. Ти вчив його їздити на велосипеді, провожав до школи, лікував, коли хворів. Ти платив за уроки, за гуртки, за табір. Ти був поряд. А це значить більше, ніж якась там кров.
А ти? спитав він. Хто він? Той, хто зачав?
Не важливо, сказала вона. Він пішов ще до народження. І не повернувся. Це не був коханець, не роман. Це була помилка. Одного разу. У момент слабкості. Я думала, ти зрозумієш. Я намагалася тобі сказати, але ти тоді на роботі був півроку без вихідних, втомлений, злий. Я злякалася, що ти кинеш нас. А потім потім уже було пізно. Дитина росла. І я вирішила мовчати.
Андрій дивився у підлогу. Він раптом згадав, як тримав новонародженого Славка на руках у пологовому. Як плакав, коли почув перший крик. Як носив його на руках уночі, коли той не спав. Як пишався, коли хлопчик вперше сказав «тату».
Чому зараз? спитав він. Чому ти вирішила розповісти саме зараз?
Бо ти подав на аліменти, сказала вона. Після розлучення. Ти хочеш, щоб я платила тобі гроші за те, що ти «виховував чужу дитину». Це було образливо. Ти перетворив усе на угоду. На розрахунок. На борг. А я не дозволю тобі використовувати сина як важеля. Ось і все.
Він мовчав. У голові була порожнеча. Не злість, не образа просто порожнеча.
Я любив його, тихо сказав він. Як свого. Більше, ніж себе.
Я знаю, сказала вона. І саме тому не хотіла тобі говорити. Але ти сам усе зіпсував. Ти почав рахувати, хто скільки винен. Ти сказав, що я маю повернути тобі гроші за лікування, за школу, за відпочинок. Ти перетворив любов на бухгалтерський звіт.
Він згадав ту розмову. Так, він сказав це. У гніві. Після того, як вона відмовила дати йому гроші на ремонт машини.
Я не думав серйозно, прошепотів він.
А я думала, сказала вона. Я подумала: якщо він може так говорити, значить, він уже не та людина, з якою я колись була. Значить, він готовий відмовитися від батьківства, варто тільки дізнатися правду. Значить, він не батько по душі, а лише на папері. І я вирішила: нехай дізнається. Нехай відчує, що таке втратити все.
Він підвівся. Підійшов до вікна. За склом ішов дощ. Маленький Славко, з рюкзаком за плечима, біг по калюжах, сміючись, із парасолькою, яку він подарував йому на день народження.
Він не має знати, повторив Андрій.
Ніколи, сказала Оксана. Це наш із тобою біль. Його чі
