Син мій, а не твій, сказала свекруха, взяла онука за руку й повела геть з дитячого майданчика.
Ліна залишилася стояти на місці, ніби вкопана. Серце вдарило раз, другий, а потім наче провалилося кудись вниз. Вона дивилася, як маленький Арсен, її син, озирається, розгублено моргає, але не плаче. Він уже не тягнеться до неї, не кричить: «Мамо!» він іде за бабусею, звично тримаючи її за пальці, ніби так і має бути.
Почекайте! вирвалося в Ліни. Арсене, стій!
Свекруха навіть не обернулася. Тільки міцніше стиснула руку онука й прискорила крок.
Мамо! гукнула Ліна, кидаючись слідом. Що ви робите? Це моя дитина!
І моя теж, різко повернулася та. А ти чужа. Чужа в нашій родині. І завжди була.
Ліна зупинилася. У горлі перехопило. Все навколо ніби завмерло: і діти на гойдалках, і вітер у листі, і птахи, що щебетали на лавці. Тільки серце билося так, що, здавалося, чути на всю вулицю.
Вона повернулася додому в повній заціпеніння. Квартира була пуста. Чоловік, Олексій, поїхав на термінову зміну на завод. А перед цим вони знову сварилися. Через те саме через свекруху, через її постійне втручання, через те, що вона вважає Арсена своїм, а не Ліниним.
Ти не вмієш з ним поводитися, говорив Олексій. Бабуся знає краще.
Це мій син, відповідала вона. Я його народжувала, годувала, ночами не спала, коли він хворів. А ти кажеш бабуся знає краще?
Не кричи, говорив він. Вона ж старша. І досвідченіша.
Досвідченіша? зривалася Ліна. Вона його з пелюшок від мене відбирає! Весь час тягає до себе, не питаючи. А ти мовчиш!
А що я маю робити? знизував плечима він. Це моя мати. Я не можу їй забороняти бачити онука.
Ти можеш сказати, що це наша родина, відповідала вона. Що у нас свої правила. Що ти батько, а не вона.
Але він лише відвертався. А вона відчувала, як між ними росте стіна. Тонка, але міцна, як бетон.
Арсену було три роки. Він ріс спокійним, добрим хлопчиком. Любив малювати, дивитися мультики, грати з машинками. І все було б добре, якби не бабуся.
Свекруха приходила кожного дня. Вранці, поки Ліна готувала сніданок, вона вже стояла біля дверей із сумкою.
Я заберу Арсена в парк, говорила вона. Тобі треба відпочити.
Я не втомилася, відповідала Ліна. І ми самі підемо.
Та годі тобі, махала рукою свекруха. Ти ж не знаєш, як правильно гуляти. Холодно, а ти в легкій кофтинці його вдягла. Зараз застудиться.
Температура двадцять градусів, говорила Ліна. І він потіти почне.
Я знаю, що краще, різко відповідала свекруха. Я трьох виростила. А ти нікого.
І Ліна мовчала. Бо сперечатися було марно. Бо Олексій завжди був на боці матері. Бо кожен раз, коли вона намагалася відстояти своє право бути матірю, її звинувачували в капризах, у істериці, у невмінні поступитися.
А сьогодні вона не витримала. Прийшла на майданчик, щоб забрати сина. Побачила: він сидить на піску, ліпить кулички. А бабуся стоїть поруч, тримає в руках телефон і щось говорить у нього.
Арсене, ідем, покликала Ліна.
Хлопчик підняв голову, посміхнувся.
Мамо!
Але тут же свекруха підійшла, взяла його за руку.
Ні, ми ще пограємо, сказала вона. Ти ж бачиш, він зайнятий.
Він мій син, сказала Ліна. Я вирішую, коли йому йти додому.
А я бабуся, відповіла та. І маю право на нього.
Право? Ліна відчула, як підступає злість. Яке право? Ви його від мене відбираєте! Кожен день! Ви хочете, щоб він взагалі забув, хто я така?
Не перебільшуй, холодно сказала свекруха. Я його люблю. А ти тільки лаєшся й нервуєш.
Я його мати! викрикнула Ліна. А не ви!
Мати? свекруха усміхнулася. Та ти його навіть нормально вдягнути не можеш. Ось, черевики переплутала. Праву на ліву ногу.
Ліна подивилася на сина. Дійсно, черевики були навиворіт. Вона не помітила. Учора був важкий день, вночі Арсен кашляв, вона майже не спала.
Я втомилася, сказала вона тихо. Я не ідеальна. Але я його люблю. Більше за життя.
Любов це не тільки почуття, сказала свекруха. Це порядок, дисципліна, турбота. А ти все це псуєш.
І в цю мить Ліна відчула, як усередині щось ламається. Не гнів, не образа просто ламається. Ніби її викреслили з життя власної дитини.
Син мій, а не твій, сказала свекруха. І я йду з ним.
І забрала.
Дома Ліна сіла на диван і заплакала. Не голосно, не з криками, а тихо, по-справжньому. Так, як плачуть, коли вже немає сил.
Вона згадала, як народжувала. Як тримала на руках маленького, мокрого, кричущого. Як ше
