Чужа тайна
Олена останнім часом усіма силами відчувала, що з Дмитром у неї нічого не вийде. Вони зустрічалися вже два роки, працювали разом, але він навіть не збирався робити їй пропозицію. Кожен раз, коли вона намагалася завести розмову на цю тему, він майстерно ухилявся. Так легко, ніби це було його друге ім’я. Вона відчувала, що Дмитро — людина мінлива, немов річка, що тече, не залишаючи сліду. Ніколи жодних конкретних слів, ніколи обіцянок.
— Він навіть подарунків мені не дарував, — раптом згадала вона. — На день народження завжди обмежувався трьома трояндами.
— Потім куплю, не було часу, добре, сонечко? — казав Дмитро, вручаючи їй три квітки.
— Звісно, я зачекаю, — посміхалася Олена. Але він потім забував. Або вдавав, що забув.
Чому вона задумалася про це? Бо її колега та подруга Марічка якось ненароком обмовилася:
— Олено, а твій Дмитро позавчора в кафе з якоюсь білявкою гарячив. Потім вони обійнялись і поїхали. Я підглянула — вона застрибнула до нього в машину… Ну, це ж і курці зрозуміло. Ми з моїм Сергійком там його підвищення святкували.
Олена знизила погляд, а Марічка, побачивши її стан, промовила:
— Пробач, але я не могла мовчати. Тем більше, це не вперше…
— Ще щось знаєш? — Олена підняла на неї очі. — Говори вже все.
Марічка не раз бачила, як Дмитро міняв дівчат, але мовчала. Але цього разу було вже надто очевидно.
— Дмитре, з ким ти позавчора в кафе на набережній був? — запитала Олена, коли він прийшов до неї ввечері.
— Коли? В якому кафе? — він здивовано зморщив чоло. — Ти що, бачила? Чому мене звинувачуєш?
— З білявкою. На набережній. — Вона дивилася йому в очі, і він на мить зніяковів, але швидко взяв себе в руки.
— Не вірь нікому. Хтось знову клин між нами хоче забити.
— Та й не треба клина, — Олена відкрила двері. — Я з тобою розстаюся. Щасливо.
— Невже ти мене більше не любиш? — він скривився. — Ти ж казала про весілля…
Але це було не через жаль до неї — просто зачепили його самолюбство. Як так — він такий гарний, розумний, а його виганяють?
На цьому все й закінчилося. Олена майже не засмутилася. Вона зрозуміла — Дмитро не той, з ким можна прожити життя спокійно і щасливо. Їй двадцять п’ять — час серйозно думати про родину.
У вихідний подзвонила мати.
— Доню, приїжджай завтра. Треба поговорити. Зможеш відпроситися?
— Привіт, мамо! — Олена радісно обійняла її на порозі.
— Ось лист прийшов. Виявилося, бабуся Галя залишила мені свій будинок у спадок. Я й не сподівалася — адже у мене ж є брат… Але він відмовився на мою користь. У нього бізнес, живе добре. А я не хочу переїжджати до моря — ти ж знаєш, я спеки не переношу. То ж будинок — твій. Оформимо дарувальну.
— Мамо… Ти жартуєш? — Олена не вірила вухам. — Я про такий подарунок навіть не мріяла!
Після оформлення документів Олена, тепер повноправна господиня будинку з видом на море, взяла відпустку й поїхала.
— Подивлюся, що там і як. Можна буде звільнитися, а ще краще — перейти на віддаленку.
Марічка очам не вірила.
— Олено, це правда? У тебе тепер будинок біля моря? А можна я з Сергійком до тебе в гостину приїжджатимемо? Ми ж одружуємося! — вона щиро тішилася. — Якщо Дмитро дізнається… А він точно дізнається, я спеціально його дражнитиму…
— Так, все правда. Шеф підписав мені відпустку, через два дні їду. Приїжджайте! Будинок треба приводити в порядок — бабуся останнім часом хворіла. Нічого, приберу й заживу. Тільки з роботою треба вирішити.
Дмитро подзвонив наступного дня.
— Привіт, сонечко! Чув, у тебе великі плани — тепер ти господиня будинку біля моря. А про мене вже забула? Давай спробуємо все повернути, почнемо з чистого аркуша! — він говорив швидко, не даючи їй оговтатися.
Але Олена розсміялася.
— Ні, Дмитре. У мене вже почалося життя з чистого аркуша — і знаєш що? Там для тебе місця немає.
Вона вимкнула телефон і додала його до чорного списку.
Будинок зустрів її зарослим подвір’ям, пилюкою на вікнах, великим замком на дверях. Трохи повозившись, вона відчинила.
Тут вона проводила всі літні канікули. Їй так хотілося, щоб із кухні вийшла бабуся… Але ні — лише тиша, запустіння, старовинний пил на меблях.
— Ну, вітаю, д
