**Щоденник**
«З якого біса ти любиш нас обох?!» – Ярослав зізнався у зраді, і мій світ розвалився.
Не пам’ятаю, як допила каву. Не пам’ятаю, як дихала. Усе всередині ніби заклякло. Лише його голос – рівний, трохи хрипкий – бив по голові, наче молот. Він сказав це без сорому, без страху, ніби йшлося не про зраду, а про щось звичайне.
– Я кохаю вас обох, – повторив Ярослав і подивився мені прямо в очі.
Пальці тремтіли, коли я відсунула тарілку. Апетит зник у одну мить. Тіло ніби облили окропом. Його обличчя попівніло, губи тремтіли, але він продовжував:
– Це почалося два місяці тому… Ми з нею працюємо в одній фірмі, у відділі логістики. Разом тягнули терміновий проект, стали більше спілкуватися, а потім якось саме собою… почали зустрічатися. Я кохаю її, але й тебе кохаю. Більше не можу жити у брехні. Мені важко, розумієш? Дуже важко…
Я не слухала. Лише чула, як усередині гримить вибух. Усе руйнувалося. Усе, у що вірила, чому довіряла. Хотілося закричати, кинути в нього чашкою, розбити стакан об стіну. Але я стрималася. Ледачими рухами підвелася, схопившись за край столу.
– Сьогодні тобі краще ночувати не тут, – прошепотіла я. – Мені треба побути самій.
Коли двері за ним зачинилися, я впала на ліжко. Подушка пахла ним, ковдра здавалася крижаною. Серце вило. Я плакала беззвучно, втиснувши обличчя в матрац, наче ховаючись від зради. Він знав, як сильно я його кохаю. Знав, як вірила йому. І все одно… зробив це.
Я била кулаками по його подушці, неначе божевільна. А потім у голові виник образ… тієї іншої. Хто вона? Як виглядає? Молодша за мене? Білявка чи брюнетка? Худа? З губами, як з журналу? Ідеальний манікюр, ніжний погляд? Уявляла, як вона сміється, як цілує мого чоловіка, як дивиться йому в очі. Руки тряслися. Важко було дихати.
Вранці я не витримала. Мала побачити її. Просто глянути в обличчя тій, через яку розпався мій світ.
Подзвонила на роботу, сказала, що захворіла. Потім додзвонилася до офісу Ярослава. Секретарка виявилася наївною – легко розповіла. Її ім’я – Оксана. У соцмережах швидко знайшла її сторінку. Профіль майже порожній, лише одна світлина. На ній – акуратна дівчина у білій блузці та джинсах. Не красуня, не модель. Але саме вона забрала його в мене.
Ввечері поїхала за адресою. Сиділа в авто біля під’їзду, зціпивши кермо аж до болю. Серце скакало, як налякане. За півгодини побачила її. І… здивувалася. Вона була звичайною. Зовсім. Ні яскравої зовнішності, ні викликального одягу. Проста зачВона дивилася на мене, а в її очах я побачила такий самий біль, що й у моїх – і тоді зрозуміла, що обидві стали жертвами його брехні.
