Життя таке, що все минає
— Поїдеш до наших партнерів та нарешті вирішиш це спірне питання, — трохи роздратовано говорив директор Ярославу. — Я вже узгодив усі деталі з колегою, тому тебе там чекають. Завтра зранку в дорогу, не забудь документи, розраховую на тебе, — додав він рішуче.
— Гаразд, усе буде гаразд. Поїду на авто, — відповів Ярослав.
Ярослав обіймав посаду, що передбачала часті відрядження. Робота йому подобалася: нові міста, люди, розмови… Все було зрозуміло та передбачувано. Зазвичай подорожі виглядали однаково: машина чи літак, робочий день, переговори, готель, кафе, а потім — додому.
Дружина Оксана давно звикла до його від’їздів. Раз на тиждень чи десять днів він їхав у ділові поїздки — то до великих міст, то до маленьких.
— Оксанко, завтра зранку їду у відрядження, — повідомив він, повернувшись з роботи.
— Так? Надовго чи як завжди? — спитала дружина, як завжди, одним і тим же питанням.
— Як завжди, ненадовго, — усміхнувся Ярослав, обіймаючи її та цілуючи у щічку.
Його невелика дорожня сумка завжди була на підготовці. Оксана ретельно стежила за її вмістом, а він просто додавав перед від’їздом документи та їхав. Був упевнений — усе необхідне на місці.
Разом із Оксаною вони прожили дванадцять років, виховували сина Тарасика, який ходив до школи та грав у футбол. Цей шлюб для Ярослава був другим — і щасливим. Тарасика він обожнював: хлопець був кмітливим, добрим, навчався добре та не створював проблем.
У колі друзів, коли траплялося зібратися в кафе, на рибалці чи на дачі, Ярослав завжди тепло відгукувався про дружину:
— Мені пощастило зустріти жінку, з якою завжди тепло. Я довіряю своїй Оксанці, як собі, і вона відповідає мені тим же.
— Та тобі просто пощастило, — дехто з друзів заздрив, адже не всі мали такі ж гарні стосунки.
Хтось, як і він, був у другому шлюбі, а найближчий друг Ігор взагалі одружувався вже четвертий раз.
Рано вранці Ярослава розбудив запах смажених сирників.
— Оце ж невгамовна! Вже встигла й сніданок приготувати, — з ніжністю подумав він. — Так, щасливий я чоловік… Тільки б не зглазити. — Тихо засміявся й підвівся. — Гаразд, треба вирушати, щоб раніше виїхати.
— Доброго ранку, моя малесенька господинечко, — промовив він, усміхаючись, і пішов у ванну.
Вийшовши свіжим, гладко виголеним, він сів за стіл.
— Знаєш, чим мене пригостити, — мої улюблені сирники.
— Знаю, я ж у тебе хитра. Хочу, щоб ти їх скучив і швидше повертався додому, — сміялася Оксана, сідаючи навпроти й ковтаючи каву.
Обоє засміялися. Потім Оксана згадала:
— Ой, Ярославе, а сьогодні у Тарасика важливий матч! Приїжджає команда з іншого міста. Каже, битимуться не на життя, а на смерть за золото.
— Так? Я й не знав. Добре, подзвоню ввечері, дізнаюся, як зіграли, — пообіцяв батько, а син ще спав.
Поснідавши, взявши сумку, документи та барсетку з полиці, Ярослав попрощався з дружиною і вийшов у гарному настрої. Попереду була чотиригодинна дорога. Виїхавши на трасу, він глибоко вдихнув. Був теплий вересневий ранок, хоча вже летіли жовте листя, зачіпаючись за вітрове скло.
Він їхав спокійно, не поспішаючи. Дорога давала час обдумати майбутні переговори. Відрядження завжди приносили нові знайомства — він мав багато друзів у різних куточках України.
Діставшись до офісу та виконавши роботу, вирішив пообідати перед дорогою. Любив їсти в спокійних, нешумних закладах. Обрав знайоме кафе на тихій вулиці.
Припаркувавшись, він глянув на небо — насувалися хмари, десь гримнув грім.
— Оце так, гроза у вересні! Рідкість, — подумав він і зайшов всередину.
Сів за столик, замовив їжу. Крізь вікно було видно, як блискавка розсікла небо, а потім долинув приглушений гуркіт.
Раптом двері відчинилися, і в кафе ввійшла жінка. Ярослав би впізнав її з-поміж тисяч — це була Марічка, його колишня дружина, яку він колись обожнював, а потім возненавидів. Вона була такою ж гарною.
Їхні стосунки були ніби не родиною, а якоюсь бідою. Він не раз тікав від неї, а потім повертався. Прожили разом п’ять років — для нього це здавалося вічністю. То було кохання, від якого він стомився, поки одного разу не розірвав усі зв’язки. Втомився від її ревнощів, від її зрад…
Після розлучення він зустрів Оксану, і з нею все було ясно та щиро. З тих пір Марічку він не бачив.
— Оце так зустріч, — промайнуло в голові. — Що вона тут робить?
Марічка оглянулася, офіціант запропонував їй столик поруч. Вона сіла, розстебнувши легку куртку. Та сама горда постава, ті самі каштанові кучері.
