— Як ти могла так зі мною вчинити, Ліно? — голос Марії Іваненко тремтів від образи, коли вона притиснула телефон до вуха, стоячи посеред кухні з недопитом чаєм. — Я ж твоя сестра! А ти навіть не подумала запросити мене на весілля племінниці? Що я тобі такого зробила?
З іншого кінця дроту послышався важкий вздох. Ліна, молодша сестра Марії, завжди була спокійна, ніби нічого не трапилось, та Марія знала, що це лише маска.
— Маша, що ти так роздуваєш? — відповіла Ліна рівним тоном, у якому проблискувала втома. — Ми вирішили зробити маленьке весілля, тільки найрідніші. Батьки, свідки, кілька друзів. Не ображайся, будь ласка.
— Найрідніші? — підвищила голос Марія, і чашка в її руці звеніла об підставку. — А я, значить, не рідна? Я, що виховувала твою Зорю, коли ти з чоловіком мчала у відрядження? Я, що ночі сиділа з нею, коли була хвора? Ти забула все це?
Чоловік Марії, Віктор, виглянув зі стіни, хмуро поглянувши на дружину. Він розумів, що розмова не закінчиться добре, та не втручався — нехай виговориться.
— Маша, не кричи на мене, — Ліна заговорила трохи тихіше, але твердіше. — Зоря сама список гостей складала. Вона доросла, має право вирішувати. І після тієї історії з грошима… Ти ж розумієш, що не все так просто.
Марія застигла, відчуваючи, як щоки палають. Та історія — стара рана, яку Ліна знову порізала. Кілька років тому Марія позичила сестрі велику суму на ремонт квартири, а Ліна повернула не всю, посилаючися на труднощі. Марія мовчала, та образа зросла.
— Гроші? — прошипіла вона. — Ти через це мене не запросила? Я ж казала, що все гаразд, забудемо! А ти тепер мстиш? Ліно, це ж весілля, свято! Як можеш так мізерно вчинити?
— Ніхто не мстить, — відрізала Ліна. — Просто… Зоря не хотіла напруги. Ти ж знаєш, як у нас іноді буває. Добре, Маша, мені пора, Зоря кличе. Пока.
Лінія дроту пискнула короткими гудками, і Марія кинула телефон на стіл. Віктор підступив, обхопив її за плечі.
— Чому ти сумуєш? — сказав він лагідно. — Нехай вони святкують, а ми вдома підемо, фільм подивимося. Не варто це.
Але Марія відступила, витираючи очі.
— Ні, Вітя, варто. Це моя племінниця, я її люблю. А вони мене як чужу відкинули. Завтра подзвоню Зорі сама, поговоримо.
Наступного дня Марія сиділа в кав’ярні недалеко від дому, нервово помішуючи каву. Вона все ж набрала номер племінниці, і Зоря погодилася зустрітись. Коли дівчина увійшла — висока, з модною зачіскою і посмішкою, що завжди нагадувала Марії про її власну юність — серце тітки стиснулося.
— Тітко Маша! — обійняла її Зоря, трохи сковано. — Рада тебе бачити. Як ти?
— Нормально, сонечко, — відповіла Марія, намагаючись посміхнутись. — А у тебе? Весілля на підході, напевно, клопоти багато.
Зоря кивнула, сіла напроти і замовила чай.
— Так, все в біженні. Сукня, квіти, ресторан… Мама допомагає, звісно.
Марія замовкла, збираючись з духом.
— Зорю, а чому мене не запросили? — вигукнула вона нарешті. — Я ж твоя тітка, завжди тебе балувала. Пам’ятаєш, як ми в парк ходили, морозиво їли?
Зоря відвела погляд, тереблячи серветку.
— Тітко, ну… Ми вирішили скромно. Тільки батьки і родина нареченого. Не ображайся, добре? Просто не хотіли галасу.
— Галасу? — Марія відчула укол у грудях. — А я, значить, галас? Зоря, скажи чесно, це через ту сварку з мамою? Через гроші?
Племінниця зітхнула, дивлячись у вікно.
— Частково так. Мама сказала, що ти тоді сильно ображалася, і боялася, що на весіллі буде напруга. Я не хотіла, щоб святкування зіпсувалося. І ще… Мій наречений, Андрій, його мама дуже сувора, все по плану любить.
Марія стиснула губи. Вона згадала, як маленька Зоря бігала до неї зі своїми таємницями, а тепер сиділа навпроти і виправдовувалась, ніби чужа.
— Я б нічого не псувала, — прошепотіла вона. — Просто раділа б за тебе. Добре, не хочеш — не треба. Але знай, що я тебе люблю і подарунок все одно передам.
Зоря посміхнулася слабко.
— Дякую, тітко. Я теж тебе люблю. Приїдь після весілля, добре?
Вони посиділи ще трохи, розмовляли про дрібниці — про роботу Зорі, про її нареченого, інженера в якійсь фірмі. Але розмова не лягала, і незабаром Зоря піднялася, посилаючись на справи. Марія залишилась одна, дивлячись на охолоджений чай. Вечором вона розповіла Віктору про зустріч.
— Бачиш, дівчина не винна, — сказав він, нарізаючи салат до вечері. — Це Ліночка все накрутила. Забудь, Маша.
— Не можу, — відповіла Марія, допомагаючи йому. — Знаєш, я подумала… Можливо, поїду до мами в село? Давно не була, відволічусь.
Віктор кивнув.
— Хороша ідея. Подзвони їй завтра.
Мама Марії жила в маленькому будинку на краю села, де вони з Ліною виросли. Коли Марія приїхала, старенька зустріла її розпростертими обіймами, одразу помітивши тінь на обличчі доньки.
— Що сталося, Машенько? — спитала вона, наливаючи чай з самовару. — Обличчя кисле, як лимон.
Марія сіла за стіл, розповідаючи все — про весілля, про розмову з Ліною і Зорею. Мама слухала, киваючи головою.
— Ох, дівчата, дівчата… — зітхнула вона. — Ліночка завжди була вперта, а ти образлива. Пам’ятаєш, як ви в дитинстві сварилися через ляльку? Я тоді казала: сестри мають триматися разом, життя і так важке.
— Мамусю, а це не лялька, — заперечила Марія. — Це весілля! Я відчуваю себе відкинутою.
Старенька погладила її по руці.
— Знаєш, може, і краще. Не йшла б ти туди, де тебе не чекають. А Зорю шкода — ти її виховувала не менше, ніж Ліну.
Вони просиділи допізна, згадуючи старі часи. Мама розповіла, як Ліна в молодості поїхала в місто, вийшла заміж, народила Зорю, а Марія залишилась допомагати по господарству, потім сама вийшла заміж за Віктора і переїхала. Образи піднімалися, та й теплі спогади теж.
Наступного дня Марія гуляла по саду, збираючи яблука, коли задзвонив телефон. Це була дитяча подруга, Валерія, що жила в сусідньому будинку.
— Маша, привіт! — скрикнула Валерія в трубку. — Чула, ти приїхала? Завітай, побалакаємо.
Марія прийшла, і вони сіли на верандах з пирогами. Валерія, завжди в курсі всіх новин, одразу спитала:
— А що там з весіллям Зорі? Ліна дзвонила твоїй мамі, скаржилась, що ти ображена.
— Скаржилась? — здивувалася Марія. — Це вона мене не запросила, а тепер скаржиться?
Валерія кивнула.
— Говорить, боялася скандалу. Пам’ятаєш, як ви на ювілей тітки Клави посварилися? Ти тоді сказала, що Ліна жадна.
Марія зірвалася. Так, було… На ювілей родички вони посварилися через подарунок, і Марія в розпалі кинула кілька слів. Але це було давно.
— Я не жадна, Валерія, — сказала вона. — Просто іноді нерви здаються. А тепер через це мене не запрошують?
Подруга пожала плечима.
— Може, ще раз поговориш з Ліною? Сестра ж все ж.
Марія задумалась. Вечором, повернувшись до мами, вона набрала номер сестри.
— Ліно, це я, — почала спокійно. — Давай поговоримо нормально. Чому ти вирішила, що я створю скандал?
Ліна мовчала.
— Маша, ти завжди все на свій рахунок береш. Після тієї історії з грошима ти дивилася на мене під кутом. Зоря бачила, як ти нещодавно з нею розмовляла — вся на нерви.
— Тому що образилася! — вигукнула Марія. — Але я б на весіллі поводилась пристойно.
— Добре, Маша, вже пізно, — відмахнулася Ліна. — Весілля через тиждень, все вирішено.
Марія поклала слухавку, відчуваючи ком у горлі. Мама, почувши розмову, сказала:
— Не хвилюйся, доню. Життя довге, все владнається.
Але владнатися нічого не хотіло. Марія повернулася в місто, і дні тягнулися сірою чергою. Вона ходила на роботу — у маленьку бухгалтерську фірму, де колеги помічали її похмуре обличчя.
— Щось ти не в духу, Маріє Іваненко, — сказала колега Тамара. — Чоловік образив?
Марія похитала головою.
— Ні, Тамаро, сім’я. Сестра не запросила на весілля племінниці.
Тамара здивувалась.
— Як так? Родичка? Розкажи!
Марія розповіла, і Тамара співчувала.
— Ох, ці сімейні справи… У мене з золовкою теж таке було. Не запросила на хрещення, а потім прийшла, коли допомога потрібна була.
— Ось я і думаю, — зітхнула Марія. — Може, Ліна передумає.
Але весілля наближалося, і жодного дзвінка не було. Віктор намагався розвеселити дружину — виводив у кіно, купував квіти, та Марія все одно думала про це. Одного вечора, коли вони вечеряли, вона сказала:
— Віто, а давай я подарунок відправлю? Через пошту чи кур’єра.
— Навіщо? — здивувався він. — Вони не запросили, а ти ще й подарунок?
— Для Зорі, — відповіла Марія. — Вона ні в чому не винна.
Віктор погодився, і вони вибрали красивий сервіз — Зоря завжди любила посуд. Марія написала записку: «Дорога племіннице, будь щаслива. Тітка Маша». Коли подарунок відправився, Марія відчула полегшення. Але в день весілля, сидячи вдома, вона не витримала — ввімкнула комп’ютер і переглянула соцмережі. Ліна виклала кілька фото: Зоря в білому платті, усміхнений наречений, квіти. Марія дивилась і тихо плакала, щоб Віктор не почув.
Наступного дня подзвонила мама.
— Машенько, як ти? — спитала вона занепокоєно.
— Нормально, мамо, — брехнула Марія. — А у них як пройшло?
— Ліна дзвонила, все добре. Зоря щаслива, гості задоволені. Але тебе згадували, кажуть.
— Згадували? — здивувалася Марія.
— Так, Зоря твій подарунок отримала, зраділа. Сказала, що шкода, що не запросила.
Серце Марії підскочило. Можливо, не все втрачено? Через кілька днів Зоря сама подзвонила.
— Тітко Маша, дякую за сервіз! — сказала вона радісно. — Він такий гарний! Ми з Андрієм саме про такий мріяли.
— Р
