Костян залишив Віру з грудьми, в яких тримала маленьку Зорянку, і без жодної можливості прокласти собі шлях у житті, змушений жити в орендованій квартирі на околиці Києва. Три роки потому, коли він підходив, щоб посміятись над нею, його крок зупинився, а в очах запанувало безмовне здивування.
— Це ти?.. Віро?
— Привіт, Костян. Не чекала мене?
Жінка стояла перед ним впевнено, спина рівна, на губах легка половина посмішки. У погляді вже не було болю чи прохання, якими він її колись заповнював. Він помітив, що вона змінилася: одяг простий, але не дешевий, зачіска акуратна, руки доглянуті. Поруч, тримачись за мамину руку, стояла дівчинка чотирьох років — великі очі, яскравий плащ, точна копія мами.
Костян зафіксувався не через впізнання, а через те, як вона виглядає зараз.
Три роки тому Віра сиділа на холодній підлозі кухні, обіймаючи сплячу донечку, яка лише вчилася піднімати голову, і плакала, слухаючи, як чоловік збирається йти.
— Куди ти йдеш? — шепотіла вона.
— Я більше не можу! Живу, ніби бідний. Ти лише про дитину, ні про себе не думаєш. Я втомився, я злий… Я йду.
Двері глухо захлопнули. Він пішов до Олени — вільної, красивої, без турбот про дітей. А Віра залишилася з боргами, старою квартирою і однією єдиною відповідальністю — маленькою людиною.
Зимою вона прокидалася вночі, думка про протікання даху, про теплі штани для дитини, про те, чи вистачить грошей до завтра. Допомога охоплювала лише найнеобхідніше. Вона навчилася варити кашу лише на воді, додаючи кілька кусочків кислої яблуни, щоб трохи підсолодити. У старому пальті вона крокувала, не позираючи на інші матері, які йшли рука об руку зі своїми чоловіками.
Іноді, проходячи повз кафе, вона чула сміх всередині і знала, що Костян там, щасливий у новому житті, а вона — одна з дитиною та розбитим серцем.
Одного дня, переглядаючи старі фото на телефоні — молода, сповнена сил, з вогняними очима — вона зрозуміла, що хоче повернути собі ту Віру.
Спочатку вона працювала адміністраторкою в маленькому салоні за символічну зарплату. Поставила Зорянку у дитячий садок і вчилася поєднувати роботу та материнство. Була важко: хвороби, нічні сльози, нескінченні турботи, та вона не здавалася.
Завершивши онлайн‑курси, вона стала косметологинею, створила сторінку в соціальній мережі. Люди тягнулися до неї за професіоналізмом, теплом і чуйністю. Її руки лікували шкіру, а погляд і слова — душу. Поступово Віра знову ставала собою, лише сильнішою.
Три роки потому вона увійшла в офісний центр, де орендувала кабінет, і раптом її погляд зустрівся з його.
Костян стояв поруч з Оленою, менш сяючою, ніж колись, і хлопчиком близько п’яти років, який безжально стискав її руку. Він помітив Віру — у гарному пальті, впевненим кроком, з донечкою поруч.
Він підійшов, не знайшовши одразу слів:
— Ти… виглядаєш чудово.
— Дякую, — відповіла вона спокійно.
— Як ти?.. Одна?
— Ні. Я з донечкою. Але по‑справжньому я сама. Це саме те, що дало мені сили почати все спочатку.
Костян мовчав. Олена, не ховаючи роздратування, запитала:
— Ви знайомі?
Він не відповів. У серці щось розвалилось. Він зрозумів, що втратив справжню жінку не в той день, коли покинув дім, а в той момент, коли обрав зручність замість кохання.
Пізніше Віра йшла додому, тримаючи маленьку руку Зорянки. Дівчинка запитала:
— Мамусю, хто це був?
— Просто людина, крихітко. Ми йдемо вперед, а інше залишаємо позаду.
— Ми щасливі?
— Надзвичайно щасливі.
Зорянка усміхнулася, притиснула щоку до плеча мами. Віра підняла погляд до неба. Три роки тому її розбивали, а сьогодні вона розправила крила.
Тієї ночі вона не могла заснути, поки донечка мирно спала, обіймаючи улюблену м’яку іграшку. Віра лежала під ковдрою, згадуючи перші дні після відходу Костянa: як сиділа на підлозі, ховаючи обличчя в долонях; як сусіди стукають у стіну через крик дитини; як кожна хвилина була сповнена страху, чи вдасться їй вижити.
Вона піднімалася п’ять разів за ніч, шукала роботу, варила кашу на воді, бо не було грошей навіть на молоко. Щодня боролася зі своїм сумнівом: «Я не впораюсь».
Одного дня подзвонив старий друг:
— Віро… ти ще тримаєшся?
— Тримаю.
— Ти відпочиваєш, коли донечка спить?
Віра
