Чоловік викинув мої саджанці, назвавши їх «сміттям», а я продала виведений сорт за ціну його нової «Ланос».
— Я навів лад на балконі, — голос чоловіка, Тараса, звучав задоволено. Він кинув ключі на полицю, і вони дзенькнули так, ніби він щойно виграв у лотерею.
Марійка завмерла у дверях. Її незрозуміло чому пройняло холодом від його слів. Лад? Її ноги самі понесли до балкону.
Там було пусто. Надто пусто.
Її полиця, яку вона змайструвала власними руками, самотньо стояла біля стіни. Жодного горщика. Жодного.
Під нею лежав розірваний сміттєвий пакет. З нього стирчав край її зошита з нотатками про схрещування сортів.
— Де вони? — запитала вона, не обертаючись. Голос був спокійним, натягнутим, як струна.
Тарас увійшов за нею, огорнувши запахом нового авто та парфумів.
— А, про твої квіточки? Викинув, звісно. Марійко, скільки можна було цю брудоту тримати? Весь балкон захаращений.
Він говорив легковажно, наче йшлося про старий журнал, який давно треба було винести.
Вона повільно обернулась. Дивилася на нього — на випрасувану сорочку, самовдоволений вираз — і не впізнавала.
П’ять років шлюбу розчинилися, залишивши перед нею чужого чоловіка.
— Ти викинув… усе?
— Ну а що там було залишати? Якісь слабкі пагони. Даремне сміття. Я ж казав — хочу зробити місце для відпочинку. Поставимо мангал, крісла. Будемо з друзями проводити час.
Даремне сміття.
Ці слова не забилися в серце, а впали на дно думок важким каменем. Це були не просто пагони.
Це були три роки її життя. Сотні спроб, помилок, маленьких радостей. Це був її гібрид — унікальний сорт морозостійкої троянди з темно-бордовими квітами. Сорт, який вона назвала «Вечірня зоря».
Вона нічого не сказала. Мовчки підійшла до пакета, дістала зім’ятий зошит із землею. Обережно струсила його, ніби то було її найбільше багатство.
— Побачиш, так краще, — Тарас похлопав її по плечу. — Годі займатися дурницями. Краще подумай, що вдягнеш сьогодні. Відзначимо мою угоду. І нову машину.
Він пішов, а вона лишилася стояти на порожньому балконі. Вона не плакала.
Сльози зараз здалися б їй такою ж марнотратою, як і її квіти в його очах.
Вона відкрила зошит на останній сторінці. Там, під схемами, був запис: «Зразок №7 перенесено до підвалу. Старий ящик».
Її рука не здригнулася.
Вона дивилася на вечірнє місто, але бачила лише блиск нової «Ланос» Тараса під ліхтарями.
І раптом вона точно знала його вартість. До копійки.
Вечір у ресторані пройшов, як у тумані.
Його жарти про її «клумбу», його самовдоволеність — все злилося в один важкий клубок.
Вона зрозуміла: говорити марно. Треба показати.
Наступні тижні Марійка жила в напруженні. Вона перенесла в підвал єдиний вцілілий пагін.
На свої заощадження купила лампу, перетворивши закуток на міні-лабораторію. Квітка відгукнулася на догляд.
Вона згадала студентські роки і знайшла контакти професора Ковальчука — відомого садівника.
Написала йому, розповіла про свою роботу, додала фото.
Вона не сподівалася, але це був єдиний шанс довести собі, що вона не божевільна.
Відповідь прийшла за тиждень. Він зацікавився.
У день зустрічі Тарас повернувся лютий.
— Куди поділися гроші з рахунку? — він шпурнув телефон на стіл. — Майже двадцять тисяч! Що це за фокуси?
— Я заплатила за консультацію, — тихо сказала вона.
— За квіти?! — він вибухнув. — Я працюю, а ти витрачаєш гроші на сміття?!
Його очі палали. Він не слухав.
— Де воно? Де твоя квітка? Я з цим покінчу!
Він ринув до підвалу. Вона кинулася за ним, але не встигла.
Пролунав звук розбитого глека.
Коли вона зайшла, він стояв над розтрощеним пагоном.
— Ось і все, — видихнув він.
У дверях з’явився невисокий чоловік у окулярах — професор Ковальчук.
— Вибачте, двері були відчинені, — сказав він, оглядаючи руїни. Його погляд впав на зламану квітку. Він нахилився, підняв її.
— Дивовижно, — прошепотів він, розглядаючи темне листя. — Марійко Іванівно, ви мали рацію. Це унікальний сорт. Якщо ваші записи вірні… Це мільйони.
Тарас дивився то на професора, то на дружину, то на квітку. Його обличчя поблідло.
Він чув, як професор говорив про патенти, виставки. І вперше побачив себе в очах дружини.
Там не було ненависті. Лише втома.
Професор поїхав, забравши квітку.
Тарас сів на сходи, схопившись за голову.
— Я… ненавиджу свою роботу, — прошепотів він. — Ці угоди, ці брехливі вечері… Я приходжу додому, а ти… щаслива. Зі своїми квітами. А я? Я просто переказую гроші. І це мене злило. Пробач.
Він говорив довго, боляче
