Чоловік вигнав мене на вулицю з двома дітьми, але за рік він упав на коліна й благав у мене грошей
Привіт, ластівко, пролунав у трубці надокучливо знайомий голос. Не чекала?
Олена завмерла з флаконом духів у руці. Повітря у гардеробній, насичене ароматом дорогих парфумів, раптом стало важким, наче того вечора в холодному підїзді, де вона ночувала з дітьми.
Чого тобі, Андрію?
Вона змусила себе говорити спокійно. Змусила не озирнутися на сміх Максима та Софійки, що лунав із кімнати.
Одразу до справи? А де ж «як справи?», «що чути?». Ми ж не чужі, Оленко. У нас двоє дітей, нагадаю.
Він усміхнувся. Цей звук подряпав по нервах, як ніж по склу. Рік. Цілий рік вона не чула цієї усмішки, цього тону, де крилося його право на неї, на її життя.
Я памятаю. Чого. Тобі. Треба?
Олена поставила флакон на мармурову полицю. Пальці задрижали, але голос ні. Цьому вона навчилася.
Гроші.
Коротко й без зайвих слів. Без вибачень. Він не змінився.
Ти серйозно?
А я жартую? у його голосі пролунав злий нотки. У мене проблеми, Олено. Серйозні. А у тебе, як я бачу, життя мед. Хмарочос, чоловік-мільйонер. Журнали не брешуть?
Вона мовчала, дивлячись на своє відображення. Перед нею стояла жінка у шовковому халаті, з укладкою з найдорожчого салону. Не та знесилена, заплакана дурниця, яку він викинув з дому з двома сумками дитячих речей.
Невже для твого нового «князя» це проблема? Кинути колишньому трохи на прожиток.
Бізнес згорів, розумієш? Вліз у крипту, а вона впала. Треба віддати борги не дуже приємним людям.
Олена уявила, як він говорить це розвалившись у кріслі, з тією ж нахабною усмішкою, певний, що вона знову зламається. Що почуття провини, яке він вбивав у неї роками, знову спрацює.
Ти вигнав нас у мороз, Андрію. Ти памятаєш, що сказала Софійка, коли ми сиділи на вокзалі?
Ой, годі вже про твої трагедії. Минуле минулим. Я ж не мільйон питаю. 1 500 000 гривень. Для вас дрібязок. Заплати за мою мовчанку, якщо хочеш.
Мовчанку? Про що?
Про те, як ти дістала це «солодке життя». Думаєш, твій Богдан буде радий, якщо я розповім йому кілька цікавих деталей з нашого минулого?
Двері відчинилися, увійшов Богдан. Спокійний, впевнений, у ідеальному костюмі. Він побачив її обличчя й нахмурився: «Усе гаразд?»
Олена дивилася на нього, на його турботливі очі, і слухала шипіння Андрія в трубці. Два світи. Той, що вона збудувала, і той, що намагався його зруйнувати.
Ну що, Оленко? не вгамовувався Андрій. Допоможеш бідному родичу? Бо якщо через рік чоловік повзе на колінах значить, справжня біда.
Вона кивнула Богдану, даючи зрозуміти все під контролем. І вперше за цю розмову в її голосі зявилася нова інтонація. Не страх. А щось холодне й гостре.
Де і коли?
Вони зустрілися у кавярні торгового центру. Гучна музика, запах вафель, крики дітей ідеальне місце, де ніхто не почує сварки.
Стара звичка Олени вирішувати проблеми там, де найменше очікуєш скандалу.
Андрій уже сидів за столиком. На ньому був костюм, що намагався виглядати дорогим, але видавав дешевизну. Він крутив ложкою каву.
Запізнилася, сказав він замість вітання. Недобре змушувати чекати батька своїх дітей.
Олена сіла навпроти. Вона поклала сумку на стіл, не відпускаючи її.
Я не дам тобі півтора мільйона, Андрію.
Ось як? він підвів очі. У них горіла заздрість, коли він оглядав її сукню, перстень. Передумала? Я можу просто зараз подзвонити твоєму Богдану. Номер знайти не проблема.
Я можу дати 300 тисяч. І допомогти з роботою. У Богдана є звязки
Андрій розсміявся. Гучно, неприємно. Люди обернулися.
Робота? Ти серйозно? Хочеш, щоб я, як школяр, бігав по співбесідах? Ти забула, хто я, Олено? Я бізнесмен! Мені потрібен капітал, а не жалкі подачки.
Він нахилився ближче, голос став ниючим:
Ти сидиш тут, така горда. Думаєш, я не знаю, як ти його отримала? Розповіла йому, який я звір? А про те, як ти дзвонила мені за тиждень до вашої зустрічі, ридала в трубку? Думаєш, він буде радий почути?
Кожне слово було ударом. Він бив по її найбільшому страху що Богдан побачить ту слабку жінку, якою вона була.
Олена мовчки дістала чекову книжку. Вона ще сподівалася на розуміння.
Ось чек на 200 тисяч. Візьми й іди. Більше не зявляйся.
Вона простягнула папірець.
Андрій взяв його, подивився, немов це був скарб. А потім повільно, з насолодою, розірвав.
Ти насміха
